7.2

Мабуть вирішивши, що нічого цікавого тут більше не відбудеться і не дочекавшись від мене відповіді, привид зник. От і чудово – вислуховувати зараз ще й від Орлани якісь настанови чи припущення було вище моїх сил. До того ж, я ще раз переконалася, що всі її знання і переконання потрібно пересіювати не через одне сито, бо в її голові реальність перемішана з вигадками так ретельно, що вже і не розбереш що є що.

Через декілька хвилин, які я провела в трансі, тупо дивлячись в одну точку та знову і знову прокручуючи в голові все, що щойно відбулося, двері відчинилися. До кімнати увійшла знайома служниця, тримаючи в руках чашку з якимось напоєм. Могла б і постукати! Але схоже, у цьому будинку всім начхати на мій особистий простір. Та і про який особистий простір може іти мова, коли йдеться про бранку. А саме так я себе і відчувала. І не важливо, що Клод представив мене як гостю – місцеву фауну це утримувало тільки від того, щоб не перегризти мені горлянку.

- Господар наказав це випити, - вона тицьнула чашку мені до рук і, не вдаючись у подробиці, вийшла.

Пах напій приємно: до солодкого, схожого на квітковий аромат приєднувалися легкі терпкі нотки. Щоб це не було, але запах воно мало вельми привабливий. Я обережно відсьорбнула – смачно, схоже на трав’яний чай. Після пережитого стресу, бажання розбиратися, що там мені накалабродили не було ніякого. Чомусь на рівні підсвідомості мені здавалося, що Клод не завдасть мені ніякої шкоди. Принаймні, зараз.

По мірі того, як чашка порожніла, мої думки прояснювались, тіло перестало тремтіти і я поступово розслабилася. Мабуть, до чаю додали щось заспокійливе. Ну то й на краще – холодний розум мені зовсім не завадить.

Якийсь час я просто роздивлялася пейзаж за вікном. Весна швидко вступала у свої права. Дерева вже почали вкриватися листям, а газони свіжою зеленню. І хоча ніяких квітів ще не було видно, але територія вже виглядала досить затишно. Навіть з’явилося бажання прогулятися, щоб перевірити чи справді сонечко таке ласкаве та тепле, як це здавалося через скло. Та я відразу ж відкинула цю думку. Не вистачало ще стикнутися десь з мамкою-нянькою і знову влаштувати перепалку. Навряд чи мені вдасться зовсім уникати цієї милої, як зміюка, жіночки, та зайвий раз воліла б її не бачити.

Я згадала, що так і не відкрила книги які учора придбала. Що ж, це буде і приємно і корисно. Влаштувавшись зручно на ліжкові, виклала їх перед собою, вирішуючи з якої почати. Так, а що ж у нас тут сховалося за так вподобаною мною оксамитовою палітуркою? «Генеалогія королівської родини. Закони престолонаслідування».

Оце так здобич! В самісіньке яблучко! Та я слона вполювала, не менше! Я аж почала підскакувати на ліжку, так мене потішила назва і перспективи отримати потрібні знання. От тільки, як з’ясувалося, тріумфувала я зарано. Сухою мовою енциклопедичного довідника було викладено біографічні дані всіх попередніх монархів: коли народилися, у скільки років коронувалися, на кому одружилися, скільки дітей мали і коли померли. Не сказати, щоб зовсім мотлох, але навряд чи я здатна запам’ятати таку кількість імен і дат. До того ж. сумніваюся, що Мелісандра знала хоча б четверту частину із цього списку.

Та дещо корисне все ж було. Я дізналася, що нині правлячого короля звати Ліонел Віндеркліфський. Він має двох синів: старший – Клод Рестенгрот і молодший – кронпринц - Лортон Сільвермор. Про обох дружин короля повідомлялося, що вони померли, але не згадувалося від чого. Не король, а прямо прокляття для бідолашних дружин. Добре, що втретє не шукав собі наречену, а то раптом і вона б сконала, закріпивши дурну статистику. Хай йому грець! Що за дурня в голову лізе? Обмаль інформації породжувала в голові сплеск безглуздих фантазій. Краще б я щось із жовтої преси придбала, якщо вона в них звичайно є – і то б більше цікавого дізналася.

Історично-пригодницький роман обіцяв бути цікавим. Але його дія відбувалася у одному-єдиному місті і допомогти мені розширити знання з географії цього світу він аж ніяк не міг. Хоча почитати якось на дозвіллі можливо і варто – пусті теревені чи якісь побутові дрібнички теж можуть стати у нагоді.

Отримати якусь інформацію з непримітного блокнотика з віршами я не розраховувала, а от просто приємно провести час та розслабитися – так. На старенькій, затертій палітурці не було ніяких написів, навіть ім’я автора не вказувалося. Можливо той жебрак, що приніс блокнот до книгарні просто вкрав його у когось, в надії заробити хоч мідяка. Імовірно, що саме у автора і поцупив або у того, хто переписував для себе вірші, які сподобалися.

Красиво, закрутисто виведені літери рівнесенькими рядочками складалися у чотиривірші, по одному на сторінку. Ні один з них не мав назви. Більше було схоже на римовані думки, записані на папері. Почавши читати перший вірш, зрозуміла, що припущення, що блокнот належав саме автору, найбільш вірогідне, бо він був адресований читачеві. І я заглибилася у читання, гортаючи поволі сторінки.

Вітання тобі, любий Читачу!

До знань стежину маєш ти відкрити

Лежить вона від щастя до плачу,

Тобі ж під силу все навспак змінити.

Для когось ліс – домівка затишна,

Для когось - гори чи озер глибини.

Для когось дім - примарна далина, 

Що гріє скрізь у променях надії.

Є джерело – та кольору нема.

Хто п’є – тим і наповниться душа.

Як світло чистий бачить іздаля,

Так і із темряви немає вороття.

Дивна поезія, трохи депресивна, але можливо, що то саме мій стан впливав на її сприйняття. Цікаво, які думки вирували у автора в момент написання цих філософських роздумів? Чомусь було враження, що між рядочками ховається невимовлена тривога та щемливе сподівання, що світ навколо прекрасний, незважаючи ні на що. На думку спали слова Пауло Коельо: «Світ подібний до дзеркала, в якому кожен бачить власне відображення». От так і мені здавалося, що це написано саме про мене.