Розділ 7. Давай знайомитись!

От і приплила! І без весла, і без болота – по самі вуха у лайні. Дурепа, розпатякалася, мов у себе дома! Навіть двері не замкнула. Тільки хіба для такого як Клод зачинені двері перешкода? Та це не виправдовувало власної тупості.
Дуже хотіла змінити фінал цієї книжки? Час радіти - померти в кінці мені, здається, все ж не судилося, є шанс зробити це просто зараз. Фініта ля комедія!
І раптом мене така злість взяла! Він мабуть уже уявив, як я, трясучись від страху, буду благати мене пожаліти чи помилувати, плазуючи навколішки? А дзуськи! Як кажуть у нашому світі: « якщо помирати, то з музикою». Я підвелася на ноги – не хотіла дивитися на чоловіка з підлоги, мов побита собака, і, гордо розправивши плечі, стала напроти нього.
- Рада, що вдалося потішити твою цікавість. І що далі?
Ти подиви, навіть голос не здригнувся! Мабуть рівень адреналіну в моїй крові впевнено перескочив ту позначку, за якою хоробрість перетворюється на відчайдушність, а здоровий глузд на божевілля. Нічим іншим пояснити норовливо задерте підборіддя, зухвалий погляд з напівприщуриних очей та різкий, межуючий з нахабним, тон питання, просто було неможливо. Кажуть, що людина в стані шоку здатна на дивовижні речі, а в мене цей стан тривав занадто довго і ось зараз я на самому піці. То ж вище голову, Кіро! Два рази не помирати! Головне й тут не наврочити, бо хто зна на що здатен цей красунчик з темними, як моє майбутнє очима і такою ж темною душею.
Клод дивився на мене з сумішшю цікавості і скептичного здивування, мов на якесь чудернацьке створіння. Так гігантський мастиф спостерігає за відчайдушними спробами крихітного чихуахуа налякати його своїм писклявим гавканням. І, справедиливості заради – у останнього набагато більше шансів, ніж у мене.
-  Дозволь поцікавитися, з ким ти щойно розмовляла? – спокійний, оманливо-лагідний голос Клода зовсім не відповідав загрозливим сполохам у його очах.
Що?! Його цікавить з ким, а не про що я говорила? Невже хтось там нагорі нарешті зглянувся та зробив так, щоб чоловік не розчув зміст моїх слів? Чи це особливо витончене знущання? Я розгублено озирнулася – бабці й слід розвіявся. Хто б сумнівався! Якщо їй стільки років вдавалося уникати Клода, то цю навичку вона відшліфувала до автоматизму.
Думки, мов навіжені металися в голові, намагаючись знайти правильну відповідь. Спробувати брехати, що маю звичку розмовляти сама з собою чи здати бабцю з тельбухами?
-  Мелісандро, я чекаю! Чи я мав рацію - ти дійсно шпигунка і зараз розмовляла зі своїм спільником?
. Від холоду в його голосі і очей, які повністю почорніли, мене кинуло в жар. Всі сумніви миттєво відпали. Та до біса бабцю з її таємницями! В решті решт, це її нащадок і хай сама з ним і розбирається.
-  Я не шпигунка! – кинула обурено, намагаючись не відводити своїх очей від його,  хоч у самої вже всі жижки затрусилися.
-  Не бреши! З ким ти тоді розмовляла? Щось я не бачу гостей у кімнаті!
-  З привидом! – випалила я і вирішила, що кращий захист, то напад. – Я ж не винна, що ти не знаєш, що в тебе у власному домі коїться!
-  О, так то бабця Орлана знову розважається! – раптом засміявся Клод і його очі знову стали звичного кольору.
Від такої неочікуваної зміни поведінки і настрою темного я навіть розгубилася. Втративши всю свою войовничість, мов з кульки повітря випустили, здивовано закліпала очима і спантеличено запитала:
-  То ти про неї знаєш?
-  Невже я схожий на сліпого дурня? Звісно, знаю.
Схожий, ще й як! Добре, що вголос хватило розуму цього не сказати. Дражнити хижака, який схоже передумав зжерти мене прямо зараз було б занадто по-дурному. Удалині замайорів ледь помітний сполох надії, що все обійдеться. Можливо Клод і справді не розчув мої слова, а тільки вловив різні голоси і тому роз’єрепенився.
-  Неправда! Не знав ти про мене, поки це дурне дівчисько не розбовкало! – розлючена бабця зіткалася з повітря, обурено тицяючи в мій бік своїм напівпрозорим пальцем.

Мені аж шкода стало наївного привида, стільки в її словах було образи. Це ж треба, стільки років вважати себе найхитрішою і найрозумнішою, а виявилося, що така вдала конспірація існувала тільки у її примарних мізках.  Вона навіть в розмірах здавалося зменшилася, втративши свою роздуту самовпевненість.
-  Завжди знав, - хитро посміхаючись, наче задоволений своєю витівкою малий бешкетник, повідомив бабці капосний нащадок. – Який би з мене був правитель Темного лісу, якби я навіть у себе під носом був би неспроможний привида запримітити. Та й жалілись на тебе неодноразово.
Але бабця і справді була не промах. Вона швидко опанувала себе, миттєво примирившись з новими відкрившимися реаліями, і осідлала свого улюбленого коника:
-  Ой, ці твої дурні, легковажні коханки ще й не на таке заслуговували. Негідні вони були бути поруч з тобою.Тобі справжня жінка потрібна. Гідна назватися твоєю дружиною і матір’ю твоїх дітей.
-  Така, як Мелісандра? – лукаво примружився Клод, пускаючи очима бісиків у мій бік.
-  Саме така! – впевнено захитала головою бабця. – Вона смілива – навіть мене не злякалася.
Схоже вона вже викреслила мене з списку зрадників і поновила в правах на претендентку зайняти почесне місце поряд з її милим хлопчиком. Я ж, зрадівши, що розмова перетекла у більш безпечне русло і мене більш ніхто ні в чому не звинувачує, навіть не обурилася, що мене обговорюють у третій особі в моїй же присутності. А Орлана натхненно продовжила, зрадівши відсутності заперечень з боку потенційного нареченого:
-  Діточки у вас будуть гарні – бачиш яка вона красива. А ще вона розумна.
Після цих слів бабця кинула на мене зосереджений погляд, мабуть, щоб впевнитись, що я все ж не дурне дівчисько, як лише пару хвилин тому сама ж і назвала. Потім кивнула якимось своїм думкам і хотіла далі сватати мене, розхвалюючи на всі боки та Клод перебив її:
-  І тебе навіть не турбує те, що вона з іншого світу?
Після цих слів, кинутих наче мимохідь, з удаваною байдужістю, мої ноги підкосилися.