Розділ 6. Сніданок з сюрпризом

Душ трохи зняв напругу і я змогла не тільки заспокоїтись, а ще й вигадати план дій на найближчий час. І крім цього, дивлячись на себе в дзеркало, нарешті прийняла рішення, що робити далі. Важко сказати, розумне чи ні те рішення, але принаймні я визначилась і будувати плани на майбутнє так буде простіше. 

Буду грати свою роль! Тільки за власними правилами, а не підлаштовуватись під чиїсь. Чомусь же мене закинуло в книжкову героїню, може це якась важлива місія? Краще б це було так, адже таку мотивацію залишитись і грати роль Мелісандри мені легше сприйняти. Страшніше, якщо це потраплянство лише жорстокий, випадковий збіг. Планети не так стали чи розірвался щось там в етерах і через це я опинилась в книзі. І жодних тобі привілеї, могутності і щасливого фіналу. 

Втім, краще про таке було не думати. 

Я подивилась ще раз в дзеркало. Так, Мелісандра справді красуня. До речі, набагато гарніше за ту ж Сандру. Нова обраниця принца надто солоденька, хоч і доволі мила. В неї великі карі очі, шоколадного відтінку довге волосся, яке вона завиває в крупні локони і заколює декілька пасм на маківці. Обличчя Сандри нагадувало личко ляльки — ідеальні риси, гладенька, чиста шкіра, пишні довгі чорні вії. Сама дівчина не дуже високого зросту, струнка і майже без форм. Звісно, не скажеш, що парубоцька, але і не зовсім жіноча. Я б сказала підліткова, та здається, Сандрі років так за вісімнадцять точно буде. Не могла тільки згадати точний вік.

Інша справа Мелісандра. В неї повністю сформована фігура дорослої жінки — виразна талія, хоч і не дуже тонка, гарні округлі сідниці та груди. До речі, груди в Мелі теж не дуже великі були, за що я неодноразово подякувала чи то автору, чи то богам за це. В мене в минулому житті були трохи більш ніж третього розміру і спина боліла постійно та нещадно. 

— Хм-м, — я провела долонею по своїй щоці, заправила блондинисте довге пасмо за гарненьке вушко, і розгледіла зуби, — білі такі, наче не справжні. Вініри в героїв книжок стоять чи що? Ой, та байдуже, головне, щоб здорові були і не боліли.

Я накинула на плечі халат, який висів на вішаку у ванні, і повернулась в кімнату. Орлана чекала на мене біля дверей, наче вартовий і одразу ж почала роздавати непрохані поради стосовно того, що я маю одягнути, яку зачіску зробити і як нафарбувати обличчя.

— Вибачте, Орлано, та я сама вирішу, — кивнула їй ввічливо, але в голос додала рішучості. — Якщо вже збираюсь вплутатися з головою в сітки цієї ситуації, то принаймні робитиму так, як сама вважаю за потрібне.

— Нарешті! 

Я з подивом поглянула на бабцю–привида, що задоволено плескала в долоні і кивала, мов іграшка на панелі автівки. І що робиться в її голові? 

Підійшовши до дамського столику, я всілась на зручний пуф і з цікавістю роздивлялась, що ж там було в моєму розпорядженні. Клод начебто казав, що є все, що потрібно жінці? Ну що ж, подивимось, як він це уявляє.

— Гарненькі брязкальця, — відкривши скриньку з прикрасами, я не втрималась від того, щоб присвистнути. — Справжні коштовності?

Чого там тільки не було! І намиста з різноманітними каменями, і вишукані браслети, тоненькі та не дуже, сережки і каблучки. Золоті, срібні, з вставками з дорогоцінних каменів і без. 

— Звісно, дитино. Клод не бідний селюк!

Не в змозі відірвати захопленого погляду від прикрас, я раптом згадала, як в минулому житті надягала прості й непримітні брязкальця, куплені десь по знижці в масмаркеті. А тут перед моїми очима переливалась у світлі сонячних променів справжні витвори мистецтва. І відверто кажучи, їх хотілось приміряти.

— Ну, я ж не знаю бідний він чи ні. Можливо він скупий, наче Скрудж і в цій скриньці одні підробки.

— Клод ніколи не був скупим і не купив би підробок, — Орлана обурилась і пирснула, наче розлючена кішка. 

Я проігнорувала її. Не було бажання вислуховувати, який її нащадок молодець, який він чудовий та розчудовий. Краще вже було приміряти декілька прикрас і подивитись, як вони будуть на мені виглядати. 

— Прикраси краще підібрати під сукню, — наставляла бабця–привид все ще ображеним тоном.

— Звичайні золоті сережки, без каменів, підійдуть до будь–якого вбрання, — буркотіла у відповідь я, розглядаючи своє відображення.

Що сказати? Золото є золото, воно одразу ж підкреслило акуратні вушка і не привертало до себе зайвої уваги. Те що треба!

Косметики було надто багато і деякі речі мене відверто лякали, я навіть не могла уявити для чого вони потрібні. Купа баночок, скляночок, маленьких, великих, низьких і високих — я побоялась і в руки їх брати. І звісно ж, звичних мені олівця для очей чи туші для вій не було. Пензлики, якими малювали стрілки за допомогою якоїсь чорної жижі, мали вигляд начебто і новеньких, але довіри не викликали. 

— Піду ненафарбована.

— Що? Ні, дитинко, треба підкреслити твої великі зелені оченята і вії підмалювати. Вони в тебе бліді!

НІ, ну тут Орлана мала рацію. Що–що, а вії у Мелісандри й справді були недостатньо пишними і чорними. Якщо їх трохи підмалювати і зробити акцент на очах… О-о-о, впевнена, було б дуже гарно. Тільки я не знала як саме це зробити. Про що чесно зізналась бабці–привиду.

— Як не вмієш? Ти ж жінка!

— А ось так! В мене була інша косметика, а у вашому світі це незрозуміло що.

Орлані просто довелось змиритися з фактом, що я піду ненафарбована. Хоча, я б і сама не проти була, але виколоти око було страшніше ніж з’явитись перед Клодом без макіяжу. 

Сукню знову довелось брати із тих, що залишились від його колишніх коханок. Такий собі секонд-хенд на максималках! Але треба визнати, смак в них був чудовий. Або у Клода, якщо це він обирав їм ці сукні. 

Я обрала найпростішу смарагдову сукню, без пишної спідниці і з легким корсетом. Груди виділялись все одно дуже вигідно, але принаймні я могла вільно дихати і не боятись, що вона мене задушить. До того ж, смарагдовий мені личив і гарно поєднувався з золотими прикрасами.