5.4

Боже, це було занадто. Занадто пристрастно, занадто раптово, занадто… Просто занадто! Моє серце билося в грудях, мов пташка в клітці, готове от–от вирватися на волю. Дихання збилося чи то від страху, чи то від хвилювання і бажання. І дивлячись в потемнівші очі Клода, бачачи, як його груди швидко–швидко здіймаються, я розуміла, що він теж не залишився байдужий. Можливо він і хотів погратися з дурненькою Мелісандрою, підкорити її та оволодіти тілом, але він теж трохи захопився цим.

— Мелі, ти така чарівна, коли мовчиш і коли така слухняна, — його голос став ще більш хриплим, низьким, ніж був до того. Він намагався дражнити мене, але все ж, глумливості в тоні більше не було. 

— А ти жахливий, коли намагаєшся взяти силою те, що тобі не належить, — продовжувала опиратись я, хоча б словесно. 

Хай би який Клод гарний та привабливий не був, хай би яке хвилювання він не викликав, та такі його дії мені не сподобались. Чоловік зовсім не думав про мої почуття, про мій стан — тільки про своє власне задоволення. І це було огидно, як на мене. Підкоритися йому такому я не хотіла. Втім, не буду брехати самій собі, Клод справді викликав в мені хвилю шаленого захоплення та бажання.

— Не належить? — його очі загрозливо, небезпечно звузились. — А кому ж тоді належить, Мелі? Невже Лортону?

Я різко підняла на нього погляд повний здивування і обурення. Це ще що за претензії? З яких пір Клод підозрює мене в почуттях до Лортона? Так, у Мелісандри вони були звісно, і пройшло не так вже й багато часу, та я не дала жодного приводу думати, що… що… А власне, справді про що думати?

— Що ти маєш на увазі? 

Клод не відпускав моїх рук і не відходив. Навпаки, здавалось він тільки скорочує вже й так коротку відстань між нами. Він нахилився до мого вуха і тихо прошепотів:

— Чи не шпигунка ти раптом, Мелі? 

Цей шепіт був одночасно сповнений і жаги, і погрози. Він змусив мене тремтіти від страху, хоча я взагалі нічого проти Клода не замислювала. Можна тільки уявити який жах би скував моє тіло, якби все було інакше і я справді виявилась шпигункою.Такий раптовий поворот подій, що важко й слова підібрати.

— Що за дурниці?! 

Обурення було щире, як і образа, що він взагалі мене в подібному запідозрив. Не важливо, що я розуміла його. Мені в той момент було дуже неприємно. 

— А чи такі це дурниці, Мелі? Я сам не подумав про це, але тепер думаю, що можливо мама казала правду. Ти не хочеш лягати зі мною в ліжко, отже я тебе не приваблюю, як чоловік. Ти прийшла пропонувати одружитись одразу ж після розриву з Лортоном, що теж доволі дивно. Та й чи був цей розрив насправді?

О, то он звідки коріння в невпевненості Клода! Майбутня свекруха нащебетала всякої нісенітниці, а я мала тепер проблеми. 

Що це за логіка така цікава — не лягаєш в ліжко з чоловіком, якого знаєш декілька днів, значить шпигунка? Хіба шпигунка якраз не стрибнула б одразу туди, щоб запевнити в своїй лояльності? Мені здавалось, що саме так все й мало б бути. Тільки моєї думки ніхто не запитував.

— О, то гадаєш, я дозволила дати мені ляпаса привселюдно, змішати себе з багнюкою і пішла до тебе, ризикуючи життям, від великої любові до Лортона? А в тебе в лісі такі звірі цікаві живуть, що справді можуть і зжерти! — я вже ледь не кричала. — Або ж, я мала б одразу впасти в твої обійми, тільки тому, що ти пальцем поманив? Вибачай, Клоде, але це тобі до твоїх коханок з такими пропозиціями!

Я люто дивилась йому в очі, кинувши виклик і мабуть навіть готова була до різних можливих наслідків. Він міг мене взяти силою, просто заради забаганки, або ж викинути геть з палацу, щоб нагодувати свій звіринець. Міг повернути додому і заявити Лортону, що це я отруїла Сандру, а міг… міг прислухатись до моїх слів. 

— Он як? Якщо вже мова про моїх коханок, то вони й не на такі жертви йшли, щоб бути поруч зі мною. Чому я маю вірити, що ти не виконуєш наказ Лортона?

— Можеш не вірити. Я все одно не зможу тобі довести хоч щось.

Ми обоє завмерли. Я не знала, що ще можна сказати, щоб переконати Клода в своїй невинності. Він же взагалі біс знає про що думав. А потім взагалі мовчки відсторонився, кинув на мене дивний погляд і пішов геть з кімнати. А я тихо сповзла по стінкі на підлогу, бо ноги вже не тримали. 

Важко сказати, що саме я відчувала в цей момент. Мені було неприємно від недовіри Клода, страшно, через це ж і в той же час, трохи шкода, що він пішов. Звісно, я не хотіла, щоб він змусив мене до любощів, але… але все ж трохи хотіла. Мабуть. 

О боже, я божевільна! Геть втратила розум!

— От же ж прокляте стерво! — голос бабці–привида змусив мене шалено розсміятись. І з цим сміхом зникав і страх, і образа. Орлана розділяла мої думки і мені від цього ставало легше.

— Ну, мама є мама. 

— Вона не матір, — бабця–привид сердито прогарчала, — а лише нянька, яка виростила його. Він тільки чомусь про це не знає.