5.2

Варто визнати, бабця мене не просто здивувала — шокувала! Щоб господар палацу, володар Темного лісу, правитель над демонами, привидами та різною нечистю і не знав про дивну жительку? Та ну ні! Не могло такого бути!

— Ви жартуєте, так? Як він може не знати?

— Дитино, Клод ще дуже юний, а мені вже дуже багато років. Я бачила ще його прапрапращура дитиною. І до того ж, в мене свої таємниці маються, — Орлана підморгнула мені весело, навіть трохи змовницьки. — Тож не хвилюйся, я нікому нічого не скажу. Але погодитись, що Клод свиня, як ти сказала, не можу. 

Звісно, бабця–привид захищала мерзотника, бо він був її родичем. Я для неї лише дивне створіння, яке незрозуміло яким чином потрапило в їхній світ. Але те, що наша розмова залишиться приватною, гріло мені душу. Чомусь я ні миті не сумнівався в її словах.

— Гаразд, ви вважаєте, що він хороший хлопчик, а я — що він негідник. Обидві маємо право на власну думку. 

— Цим ти мені і подобаєшся, — бабця задоволено кивнула. — І сподобалась в перший же вечір. Ти не боїшся мене, не підлабузнюєш. Ти говориш сміливо, навіть якщо знаєш, що можеш отримати недобрі наслідки після цього. Чудова пара для такого, як Клод!

Орлана — сваха. Їй чомусь дуже хотілось одружити мене і Темного. До речі, після її слів, що Клод не знає про її існування, в в голові закралася дивна думка. А навіщо бабця штовхала мене в ліжко до нього, ще й наказувала завагітніти якомога швидше. Про що я її і запитала.

— Не гоже в такому віці без родини бути! — Орлана говорила повчально і грізно, ніби це я винна в тому, що Клод досі не був одружений. — Він хоче сісти на престол, але куди то годиться, якщо в нього не буде дружини та спадкоємця?

— Хіба не можна бути королем, якщо ти холостяк? — я справді була зацікавлена. Невже в цьому світі такі дивні порядки?

— Можна, але то поганий король! Він не зможе правити достойно, якщо буде приділяти увагу ще й різним легковажним жінкам. 

А, то це не закон, а бабціна особиста дивна забаганка. Я мала б здогадатись, враховуючи її моралізм. Але з іншого боку, раптом в цьому світі справді були дурнуваті закони. 

— Тоді чому проганяли його коханок?

— Вони були негідні бути поряд з володарем Темного лісу і майбутнім королем! Слабкі духом дурепи! 

 Цікава в неї логіка. Я підійшла на роль дружини Клода тільки тому, що не злякалась? А як же бути з тим, що я нічого не знала про цей світ? Хіба для королеви подібне незнання не жирнючий мінус? Втім, схоже бабцю справді не хвилював цей момент. 

Вона ще щось бурмотіла, розповідала, але я вже майже нічого не чула. Сон підкрався непомітно, та перш ніж повністю заснути, мені здалося, що я чула голос Клода.

Мені знову снилась та проклятуща зала палацу, знову біля мене стояли якісь люди в мантіях та каптурах. Я тримала в руках древній манускрипт, а до мого горла Лортон приставив меча. 

— Припини негайно, Мелісандро! Інакше я переріжу тобі горлянку.

— Ні, продовжуй! — чувся голос Клода, який вже навіть на ногах не стояв.

Темний весь закривавлений, спітнілий та втомлений дивився на мене з благанням, і я продовжувала читати закляття. І знову відчула, як мого горла торкнувся холожний, гострий метал. Знову, в цей момент промовляю останні слова заклинання. 

А далі — темрява. Та я не відчуваю ні болю, ні страху. Ніби все встало на свої місця, наче це те, чого я прагнула. Дуже дивне відчуття. 

В цій таємничій темряві я щось побачила. Щось майнуло попереду — блискуче, тепле, мов сонце і таке ж яскраве. Що це? Простягнула руку до дивного вогника і раптово прокинулась.

В очі світили промені сонця. Мабуть, ось звідки той дивний вогник був — промені з вікна падали на моє обличчя. Я відвернулась на інший бік і закричала з переляку. Там спав Клод. І він скочив з ліжка моментально, як тільки я заверещала, вставши в бойову позицію.

— Якого… якого…, — я заїкалась не в змозі вичавити з себе ще бодай хоч якесь слово. 

— О, доброго ранку, моя голосна майбутня королево, — Клод скривився незадоволено і подивився на мене. — Тобі щось наснилось погане?

— Що ти робиш в моїй кімнаті?! В моєму ліжку!

Він хижо усміхнувся і рушив в мій бік, наче звір на свою здобич. Я тільки зараз побачила, що одягнений чоловік був лише в штани, а верхня частина тіла гола. Так, звісно, подивитись там було б на що, якби він стояв десь поодаль і не намагався залізти назад в ліжко.

— Тільки спробуй і я тебе вдарю, — прошипіла я сівши і втиснулась спиною в стіну. — Клянусь, я тебе вдарю!

— Стільки пристрасті в твоїх очах, Мелі, — мої погрози його зовсім не лякали, а здавалося тільки ще більше розпалювали. — Можливо, якщо я тебе поцілую, то твоє крижане серце одразу ж ростане?