5.1

Що ж, нічого й дивуватися, що бабця здогадалася. Я багато чого могла в тому стані набазікати. Питання в іншому, чи не піде вона доповідати Клодові? Хоча, а що тепер вдієш? Якщо захоче, в неї вже вдосталь інформації і моє справжнє ім'я не найважливіша з неї. 

— Кіра, — змусила себе розправити плечі та з гордо піднятим підборіддям подивилась прямісінько в примарні очі. 

— Незвичне для наших країв, але гарне, — бабця ласкаво усміхнулась. — Тож Кіро, які твої подальші плани?

— Вижити, — знизала плечима і скривилась. Після істерики хотілось спати. Голова боліла нещадно, губа, до речі, теж. — А конкретно зараз відпочити. 

Я стягнула з себе сукню і кинула її на крісло. Сукенка колишньої коханки Клода, я запам'ятала це. А чи не залишилось в замкові ще якихось її речей? Нічної сорочки, наприклад. Зараз стала б в нагоді. А то другий день спати закутаній в простирадло не дуже приємно. Ще й сам Темний, схоже, мав звичку приходити в чужі кімнати, поки гості сплять і роздивлятись їх.

— Спати? Дитино, яке спати? Нам треба розібратись з тим, що тобі далі робити!

— Нам? — здивування на моєму обличчі було щирим та непідробним. Я навіть рота роззявила і очі ледь не викотились. Коли це встигла з'явитись команда "ми"?

— А ти багато про цей світ знаєш? — бабця з виглядом "я — королева" дивилась на мене і нахабно усміхалась.

І треба зізнатись, вона мала рацію. Абсолютну. Цілковиту. Я ні біса не знала і мені потрібен був хтось на моєму боці. Але ж чи могла я повністю довіряти цій примарній жіночці? Та й спати справді хотілось, в очі ніби піску насипали. Ще й щедро насипали, цілий візок, якщо вірити відчуттям.

Я закрутила простирадло по типу тоги древніх греків і вляглася в ліжко. Підтягнула ковдру під самісіньке підборіддя, незважаючи на протести бабці–привида. Мені так було цілком комфортно говорити. А якщо б заснула, то принаймні не на підлозі. 

— Ти сказала, що потрапила в книгу, — встала вона коло ліжка і схрестила руки на грудях. 

"Не відчепиться" — висновок пронісся думками, мов вихор, витісняючи інші роздуми. Я важко зітхнула і сіла — доведеться говорити.

— Казала, напевно. 

— То в твоєму світі ми лише герої якоїсь книжки?

Бабця хоч і не заламувала руки, не плакала і не стогнала у відчаї, та схоже її ця новина доволі сильно зачепила. Чи змогла б я так спокійно витримати, що в якійсь реальності моє життя лише чиясь вигадка, записана на папері? Хтозна, мабуть ні.

— В моєму так, а в вашому ви цілком реальні. Ба більше, багато чого не збігається з сюжетом книги. І це дуже ускладнює мені життя, до речі.

— Мені це важко уявити, — похитала бабця головою. — Але, ти мені подобаєшся, дівчинко! Я багатьох хвойд вигнала з палацу, вони були такі слабкі. Тьху! А ще зазіхали на роль дружини Темного! 

— Дякую, мабуть, — за комплімент бабці справді спасибі, а от її тон мене насторожив. 

— Ти будеш гарною парою моєму хлопчику, — мрійливо протягнула вона і навіть очі мрійливо заплющила. От тобі і халепа знову!

— А якщо я не хочу? 

— Чому? Клод, звісно, дурень, що розважався з іншими, але ж зараз він сам тебе привів. І я чула, що назвав нареченою. Орлану не обдуриш!

— Якщо я взагалі заміж не хочу? 

Ой, краще б я тримала язика за зубами! Бабця ніби з ланцюга зірвалась після цієї фрази. Я тільки й встигала затуляти вуха в моменти, коли вона особливо голосно кричала. 

Не знаю в якій епосі бабця жила, та слова про небажання вийти заміж її зачепили занадто сильно. Жіночка не уявляла, як таке може бути. Кожна правильна дівчина мусила вийти заміж і мусила бажати цього всім серцем. Адже тільки таким чином вона буде корисна для суспільства, бо зможе продовжити рід гідного чоловіка. 

— А якщо чоловік не гідний, то можна не продовжувати? — підсмикнула я бабцю і отримала порцію зневажливого і трохи співчутливого погляду. Мовляв, дурне теля, нічого в житті не розуміє.

— Клод гідний чоловік! 

— Клод ще та свиня, ви вже вибачте, що я так про вашого хлопчика. Можете йому це теж доповісти, коли будете переказувати мою історію.

Бабця насупила брови спершу, грізно так пирснула, ніби збиралась розпочати бійку, а потім раптово зареготала. Чим здивувала мене надто сильно. 

— Ой, дитино, ой не можу! Доповісти! Оце сказала! 

— А що, хіба не будете? — скептично налаштована я просто не могла повірити, що вона промовчить і втримає таку інформацію в таємниці.

— Клод навіть не знає, що я тут живу!