Розділ 5. І знову в бій

Сльози лились гіркою рікою, плечі тремтіло, а серце боліло так, наче відчувало весь біль всесвіту. Здавалося, що ці сльози не мають нічого спільного зі мною, що вони самі відповідають за своє існування. Вони стали справжнім символом моїх розпачу, страху та безпорадності. Кожна сльозинка здавалася безмежним простором для мого страждання, але в той же час, це була важка, але необхідна форма виплеску мого болю.

В пам'яті з'являлися то одні, то інші спогади хай і з нудного, але такого рідного та щасливого минулого. Колишнє життя, ще недавно таке звичне та близьке, тепер ніби віддалилося на непрохідну відстань. Розчинилося в ранковому серпанку. Стерлося навіки, наче й не було його.

Чи була колись та дівчина, Кіра, яка мріяла подорожувати світом у зручному трейлері? Чи залишилось щось від неї в цьому новому, красивому, але такому огидному зараз тілі? І чи вдасться їй повернутися до того минулого, яке тепер здається лише примарою та повітряним замком?

Я не мала відповідей на ці питання. Мені було надто боляче і надто страшно, щоб шукати їх. Як взагалі таке можливо? Як можна потрапити в тіло книжкової, бодай її боже, героїні?! Чому це сталося саме зі мною? Я ніколи не прагнула таких пригод, ніколи не мріяла про подібні дива. То чому? 

Серце розривалось на мільйони частин, хотілось кричати про несправедливість буття, про жорстокість богів чи хто там існує чи просто благати пощадити мене. А натомість могла тільки тихо скавуліти, мов побитий життям пес і кусати до крові губи, щоб заглушити фізичним болем душевний.

— Не хочу, — закривши очі, затуливши долонями вуха, аби не чути ніяких звуків знадвору, я скиглила та підвивала, мов поранений звір, — не хочу. Не хочу. Не хочу. Не хочу! Поверніть мене назад, благаю! Поверніть моє колишнє життя! Хіба я так багато прошу? Я не героїня. Я не злодійка. Я просто дівчина, яка прочитала бісову книгу про пригоди та кохання, а прокинулась в тілі однієї з персонажок. Не хочу!

Боляче. Страшно. 

Я не усвідомлювала, що говорю вголос, не думала про те, що мене може хтось почути. Та й хто б міг, коли в цій проклятій золотій клітці, у вигляді кімнати, я була сама–самісінька? Отож бо й воно, що ніхто. Одна, на самоті з власним відчаєм, власними переживаннями, які мене готові були знищити в будь–яку мить.

Хтозна скільки я так пролежала на холодній мармуровій підлозі, ковтаючи гіркі солоні сльози. Відчуття часу зовсім втратилось. Тільки залишки мокрих слідів на щоках свідчили про те, що це не могло тривати дуже довго. Я ніби замкнулася на цей період в собі, в своєму жахливому стані безвиході, не бачачи виходу з цього кошмару. І в цій здавалося б безнадії, раптом почувся тихий голос старої:

— Так, дівонько, добряче тобі ж дісталося.

В цю мить я зрозуміла одне — перегоріло. Всередині всі емоції, всі почуття, як приємні, так і страшні та руйнівні просто щезли, залишивши після себе лиш порожнечу в районі серця. Мене не налякало те, що хтось став свідком моєї слабкості. Не лякало і те, що могла та примарна бабця почути. Все згоріло. До тла. Лиш байдужість залишилась зі мною і тільки вона.

— Встань з підлоги, дитино. Не годиться тобі там лежати, мов старій ганчірці. 

— Я зараз і є ганчірка. Мною тільки підлогу витирати, що і роблю.

Бабця навіть засміялась. Не так, як раніше, коли з'явилась вперше. Її сміх відлунював печаллю та співчуттям. Та й голос в неї наповнився іншими нотами — теплими, м'якими. 

— Ні, дитино, зовсім ні. З того, що я почула ти просто нещасна дівчинка, з життям якої вирішили погратися самі боги. Але ж невже ти дозволиш комусь насолодитися твоєю поразкою? Хай би хто за тобою не спостерігав.

Я задумалась. На мить, на хвилину відкинула той розпач і біль, в якому тонула і замислилась над слова привида. Дозволю? Невже й справді дозволю? 

Ні, ніколи! Тихий голос всередині промовляв рішуче, сміливо з далекого куточка мого розбитого серця. Він ставав все чіткішим, все більш дзвінким і я нарешті відчула, що в мене ще є сили боротися далі. Я не нікчема якась, не слабачка! Моє життя не іграшка! Ніхто не зможе зламати мій дух, допоки я сама не дозволю цього зробити. 

— Ви маєте рацію, жіночко–привид, — я підвелась на ноги і позитуючись пішла до глечика з водою, що стояв на столі. — Не дозволю. Нікому і нічому не дозволю. 

Я хлюпнула води на руку і вмила обличчя від слідів сліз та цівки крові, що текла з моєї губи. І разом з цим ніби змивала з себе залишки істерики, липкого страху та пекучої безнадії. 

— Моє ім'я Орлана, — почула поряд голос бабці, а потім побачила і її саму.

Не було цього разу спецефектів при появі, грому і блискавок, та дурного завивання. Вона просто з'явилася, зіткавшись повільно з повітря. І її обличчя цього разу виглядало не так моторошно, навіть можна сказати, привітно. 

— Моє ім'я Мелісандра, — сказала я у відповідь і наткнулась на скептичний погляд.

— А справжнє яке?