3.3

Ні, бабця була просто привидом, бо служниця прийшла пізніше. Важко не здогадатись, що жінка зовсім не була людиною. Роги, хвіст та звіроподібні руки привертали увагу одразу. І схоже, я їй дуже не подобалась.

— Їжа, — прогарчала басовито вона, гепнувши тацею об столик. 

— Дякую, — намагатися бути ввічливою з людиною, чи хто вона там, було важко, адже в очах служниці читалася справжня зневага. — Як я можу вас називати?

Схоже, Клодові підопічні манерами похизуватись не могли, або ж то лише до мене таке ставлення — загалом, на моє питання жінка не відповідала. Свердлила пронизливим поглядом сірих очей і кривила рота, та й по всьому. Втім, не йшла, наче чекала чогось.

— Мене звати Мелісандра, — представилась я, зробивши другу спробу познайомитись. — Ваш господар притягнув мене до замку, але я нічогісінько не знаю про ваш світ. Не могли б ви хоч трошки розповісти мені, щоб я напевне знала, як не образити місцевих жителів?

Друга спроба виявилась такою ж невдалою, як і перша. Служниця тільки пирснула і відвернулась від мене. Дякую, хоч свічки запалила та камін. Бо вже відчувалося, як прохолодно ставало в кімнаті. Гадаю, за ніч температура впала б ще нижче і довелося б мені цокати зубами. Одягу ж немає, щоб тепліше вдягнутися.

Паскудний світ! Клянусь, якби мала змогу дотягнутися до автора цієї книжки, сама б вдавила, щоб більше такого не писав! Але змоги не мала, а їсти вже хотілося. Залишалось сподіватись, що їжа не отруєна і Клод не зібрався вбити мене сьогодні ж.

— Виглядає смачно, — пробурмотіла самій собі під носа, розглядаючи тарілку. 

Не елітні морепродукти, але риба виглядала знайомо та ароматно пахла. До неї на гарнір чи то спаржа, чи ще щось схоже на неї і декілька шматочків хліба. 

— М-м-м! На смак теж дуже смачно! — шматочок риби був таким ніжним, кісточок зовсім не відчувалось. Я з задоволенням з'їла все! Якщо й отрують, то принаймні я насолодилась неперевершеною стравою. 

— Дивно, — служниця заговорила раптово, від несподіванки я аж гикнула. — Хіба люди не віддають перевагу іншій їжі? Тим паче, знать. 

— Ем, я не знаю, що й відповісти. Хіба у вас немає власних вподобань? Комусь, наприклад, може подобатись молоко, а хтось навіть запаху його не терпить.

— Ні, — звузивши очі жінка забрала тарілку і зібралася йти, — бо ми їмо, що вполюємо, або що дадуть, а ви, люди, зажерлись давно. 

— Люди різні бувають, — промовила винувато, наче це я була винна в їхній долі. — Ще раз дякую!

Що ж, перше знайомство в нас вийшло поганеньке, можливо далі вийде щось змінити. Мені конче не вистачало знань по цьому світові і де їх взяти було невідомо. Клод нічого не казав, чи можу я вільно гуляти замком і які кімнати мені доступні. Боюсь, чоловік в бібліотеку мене не пустить. Було якесь шосте чуття, але спробувати все одно варто. Завтра. Все завтра, бо сьогодні вже хотілося спати. 

А снилось мені щось дивне. Я стояла посеред палацу, де вперше опинилась в цьому світі, з книгою в руках і зачитувала якісь рядки невідомою мовою. Навколо мене стояли дивні люди, закутані в балахони, обличь було не видно, а їхні голоси злились в єдиний потік. По праву руку, принц Лортон, з мечем приставленим до мого горла вимагав зупинитись, а переді мною закривавлений Клод на колінах благав продовжувати. 

Мить — і я відчула холодну сталь на шкірі, а одразу ж після з мого рота вирвалося останнє слово. Я помирала, але знала, що вчинила правильно.

Прокинулась від шаленого калатання серця. Холодний піт стікав по чолі, волосся змокло, а руки тремтіли, наче в мене знізвідки з'явився тремор. Що це в біса за сон був і чому він здавався таким реальним та неминучим? Невже моя доля все ж померти в цьому світі? Чи це лише страхи, які вирішили додати перчинки хвилюванням, що мучили мене весь цей час?

— Доброго ранку, моя люба майбутня королево! — Клод стояв неподалік і радісно дивився на мене. — Ти так стогнала, мені навіть стало цікаво, що ж тобі снилося? Невже наша перша шлюбна ніч?

— Моя смерть мені наснилася, — цю щасливу усмішку хотілось стерти цеглиною. Радісно йому, мерзотнику! 

— Що?

Принаймні, цієї дурної веселої посмішки вдалося позбутися. Чоловік похмуро звів докупи брови, став серйозним і зібраним. Ні сліду радощів не залишилось. Так тобі, не тільки ж мені хвилюватись! 

— Що почув! 

— Розказуй! — велів Клод, всівшись поряд на ліжкові. — І не смій пропустити жодної подробиці.