3.2

От що мені сподобалось, так це подорожувати магічним способом. Заплющила очі — розплющила і вже на місці. Користуйтесь авіалініями Клод і Ко! Може запропонувати йому ідею для бізнесу? Так він швидше захопить владу, отримавши підтримку вдячного народу ніж інтригами. Ще й грошиків отримає в казну, хіба не чудесно?

— Що ж, — чоловік випустив мене з обіймів, — це тепер твоя кімната. Мені байдуже подобається вона тобі чи ні, але дозволяю переробити все на свій смак. 

О, пан дозволив! Може мені йому ще й в ноги вклонитися за це?

Спальня виглядала не дуже гарно. Одразу помітно, що довгий час тут ніхто не жив, а оздоблбвали її ще бозна–коли. Стіни тьмяні, колір давно втратив свій відтінок, хоча, підозрюю, раніше це був блакитний. Стеля пожовтіла від часу, так буває, коли фарба не оновлюється, а мармурова підлога єдина виглядала й досі презентабельно. 

Із меблів в кімнаті було велике, королівське ліжко, зовсім як в історичних фільмах, різьблене, з темного дерева і яскраво–синім балдахіном. Тканина, до речі, на вигляд нова, не затерта, без плям, наче її тільки–тільки повісили. Такого ж кольору я помітила подушку на кріслі, яке стояло біля величезного за розмірами каміну. 

Неподалік від ліжка стояв жіночий столик з дзеркалом, а біля нього — пуф, такого ж синього кольору, як і інші елементи. Що цікаво, на столику вже лежали різгомвнітні дамські речі: гребінці, шпильки, кілька флаконів з парфумами та кремами. Невже Клод готувався до мого приходу? Взагалі не чекав відмови чи кімната комусь належала?

— Тут все, що полюбляють жінки, — чоловік підійшов до столу і відкрив одну з шухляд, — навіть прикраси є. Обирай, що тобі до смаку! 

— Дуже мило з вашого боку, — я пирснула, як та кішка, — тільки навіщо вони мені? 

— Повір, дуже скоро знадобляться. Сукні пошиють пізніше, як і нічні сорочки, тож сьогодні спати тобі голою.

— Хам! 

— Можу навіть компанію скласти, — Клод облизав губи і похабно підморгнув. Господи, теж мені герой–коханець! 

— Ні, дякую, — закотила очі до стелі. Який він нестерпний! — Це все?

Якщо виявиться, що чоловік ще й натяків не розуміє, або ж розуміє, але вдасть ніби ні, доведеться силою випихати з кімнати. Мені конче потрібно було залишитись наодинці з собою. Плани потребувала кардинальних змін, а враховуючи, що їх в мене й так не було, то ще й придумати.

— Все, інші дрібниці потім обговоримо, — все ж таки, Клод все правильно зрозумів, — я пришлю тобі служницю з вечерею. Відпочивай!

Відпочивай… Ці слова викликали печію, так неприємно звучали. І справа була зовсім не в тоні чоловіка, а в моїх власних відчуттях. Майбутнє лякало, нестерпно свербіло в душі, а в голові постійно з’являлися спогади, що Мелісандра помре. 

Що ж тепер робити? Коли я йшла до Темного лісу, думала, що натраплю на одинака та співчутливого чоловіка, а виявилося, що сама припхалася в пащеку хижаку. Він зжере мене й не вдавиться! Може треба розповісти всю правду Лортону? Врешті решт, він в цій історії вважається хорошим персонажем. 

Кого я обманюю? В тім і справа, що тільки вважається! Бачила я цього пихатого, самозакоханого принца — добром від нього й не пахне. Та й не повірить він Мелісандрі, хоч в її тілі тепер інша. Звісно, можна було б спробувати переконати, клястися та присягатися, молити, але навряд хоч хтось захоче мені допомогти. Тим паче, ніхто не повірить — Мелісандра встигла заробити “гарну” репутацію! 

Отже, вихід один — підіграти Клодові, в цей час шукаючи способи втекти, забрати себе з історії і бажано не померти в спробах. Господи, та за що?!

Поки я розмірковувала над своїм становищем на вулиці стемніло. Як тут вмикається світло і чи вмикається взагалі, мені було невідомо, тож сидіти довелось в цілковитій темряві. Хіба що трохи відблисків нічних вогнів потрапляло в кімнату крізь вікно, підійти до якого та роздивитись краєвиди я так і не наважилась. 

— Як цікаво, — почувся чийсь голос. Тихий, скрипучий, схожий на голос старої жінки. Дуже старої жінки! — Відколи цей дурень молодий почав жінок селити в господарські кімнати?

— Від сьогодні, — відповіла я, намагаючись зрозуміти звідки йде звук. Двері ж не відчинялися, то як бабця прокралася в кімнату? — А ви, перепрошую, хто?

— Подиви на неї, питає хто я! 

Стара зареготала, і сміх її нагадував завивання привидів з фільмів жахів. Чи то налякати мене хотіла, чи то дійсно примара якась, та мені вже було байдуже. Мабуть, після пережитого потрапляння, ризику бути з’їденою тим каркортом, криків батька Мелісандри, вибрика Клода і майже арештом в мені щось перегоріло. Або ж я втомилась боятись. В будь якому разі, бабцю хотілось побачити — говорити з порожнечею не дуже весело.

— То що, хто ви?

— І досі хочеш знати? Тоді дивись!

Вона з’явилась в кімнаті раптово, просто зіткалася з повітря, а навколо її силуета вирував справжній торнадо. Гром, блискавки та замогильні завивання супроводжували це дійство. Бабця навіть морду кривила, намагаючись здатися страшною і налякати дурне дівчиско, як мені здалося. Втім, спецефекти мене не вразили. Колись ми з однокурсниками ходили на хоррор–квест, то там було страшніше, нерви полоскотали добряче, а це якась вистава для малюків. І байдуже, що крісло розлетілося на друзки від того торнадо.

— Отже, привид, — резюмувала, роздивляючись спантеличену стару. — Як вас звати?

— Ти що, геть зовсім дурна? Ти мала б тікати і верещати на весь палац!

— Чому?

— Що?

— Питаю, чому я повинна так робити?

— Бо тут твоя загибель, — знову завила бабця замогильним голосом. Знала б вона мою історію!

— Там теж, за стінами цього замку, — усміхнулась їй. Схоже, я втратила останній розум. — То як вас звати?

— Дурепа!

Стара закричала і згинула, наче й не було її. Цікава особа, треба буде у служниці дізнатися, хто вона така. Чи це й була служниця?