Розділ 2. Пропозиція

В мене була геніальна ідея, до того моменту, поки рей Лайонкорт не зайшов до кімнати і не почав кричати. Не хочеться навіть згадувати ті огидні та брудні слова, якими він дозволив собі принизити доньку. 

Як можна так ставитись до рідної дитини? Невже у чоловіка настільки зачерствіло серце, що він навіть не пожалів Мелісандру? Я не була його донькою і мене ті слова не зачепили, але ж так не можна! Хіба батько не повинен був перш за все запитати, як почуває себе та, від кого відмовились? Хіба не мусив обійняти та заспокоїти, підтримати своє дитя? В мене не вкладалося в голові його ставлення. Якою б Мелісандра не була пихатою чи зарозумілою, але ж вона його донька! Не такого я очікувала.

— Реє, благаю, не йдіть туди! — служниця сходила з розуму, дізнавшись, що я планую навідатись до Темного лісу. — Ви ж знаєте закони! Якщо з вами там щось трапиться, то ніхто не матиме права навіть втрутитися!

Схоже, Лорі єдина в цьому домі кого хвилювало життя і щастя Мелісандри. Шкода, що дівчина цього так і не зрозуміла. Втім, я теж коли читала книгу ніколи не замислювалась над долею дурненької Мелісандри. Тепер, дізнавшись правду про ставлення до неї рідного батька, хотілось лише співчувати героїні. Можливо, якби рей Лайонкорт не поводив себе з дочкою мов з псом бродячим, все склалося б інакше. 

Або якби автор цієї книги хоч трішки головою думав, то все було б по іншому! 

— Не хвилюйся, Лорі, все буде добре. Я знаю, що роблю!

Ні біса! Мій план був занадто ризикований і розрахований на чималу порцію удачі. Хотілося б думати, що я настільки крута, що вирішу всі проблеми одномоментно, та самій в це не вірилось. Тільки назад шляху не було! Якщо я нічого не зміню, то помру вже зовсім скоро, а це точно не вписується в мої плани!

— Благаю, не треба! Подейкують, що рей Клод Рестенгрот ненавидить людей. Він не дарма покинув палац і оселився в Темному лісі, оточивши себе демонами, привидами і всякою нечистю. 

— Або ж його змусили піти і він не мав іншого вибору, — знизала я плечима. Хай спогади не всі повернулись, та тепер я бачу, що книга не зовсім відповідає реальності. Ключові події згадати треба, а от думку про героїв складати з побаченого, а не прочитаного колись.

Рей Лайонкорт знов десь поїхав. Гадаю, повертався він лиш для того, щоб насварити доньку і зірвати на ній свою злість. Втім, мене це влаштовувало. Ніхто не зачинить в кімнаті і не заборонить навідатись до Темного, який ще навіть не підозрює, що його чекає попереду!

— Я думала ліс буде страшніший, — бубоніла під носа, крокуючи натоптаною стежкою. Мені потрібно було пройти ще зовсім трішки, вже навіть шпилі замку видно було. — Чому його назвали Темним? 

— Бо кар-кретини! — голос ворона налякав мене до чортиків! 

— Розмовляє! Гей, ти, покажись!

Я хотіла знати хто сказав ті слова. До того ж, хіба це не гарна нагода подружитись з місцевими жителями? Краще почати з маленької пташечки, а там, можливо, і з самим реєм Клодом вийде поладнати!

Та коли з-за кущів вийшло Воно, я ледь на ногах встояла, хоча вони підігнулись та затремтіли від жаху. Пташечка, звісно! Півтора метри зросту, металевий клюв і замість двох очей чотири. Та воно здатне зжерти мене за хвилину!

— Що кар–витріщилась?! Ніколи, кар, не бачила каркорта? 

— Ні, не доводилось, — я змусила себе усміхнутись. Треба бути дуже чемною з місцевою фауною. — Як ваше ім'я, рей каркорт?

— Я — Каркоріо! Охоронець брами! Що ти, кар, тут забула, карнувате дівчисько?!

Цікаво, якщо натякнути, що збираюсь заміж за Темного, в мене буде шанс вижити? Чи краще сказати, що в мене особиста справа до Клода Рестенгрота? Мамо, як же ж страшно!

— Я…я…я прийшла до правителя Темного лісу, — голос тремтів. — Потрібно дещо з ним обговорити.

— Господар–кар, не велів пускати чужинців, кар! Геть! За-кар-бирайся!

Дивне створіння кинулося на мене, розправивши свої величезні крила і роззявивши клюва. Єдине, на що я була здатна в цій ситуації, це голосно заверещати.

— А-А-А-А-А! Рею Клоде, рятуйте!