Розділ 1. Сон чи реальність?

— Мелісандро Лайонкорт! Наші заручини офіційно розірвано!

Що? Він так жартує? Це ж зовсім несерйозно, правда? Він же це жартома, правда? Він не міг так зі мною вчинити. Не міг! Та чомусь я була впевнена, що все відбувається насправді. Яке дивне відчуття!

— Ви це чули? Принц дійсно розірвав заручини? Бідолашна! — я чула, як перешіптувалися придворні. Навіть музика стихла. Усі погляди були звернені в наш бік. 

— Наш шлюб був би величезною помилкою. 

Наш шлюб був би щасливий і прекрасний! Я точно знала, що стала б чудовою імператрицею, вірною та відданою тобі! А ти проміняв мене на цю селючку!

Селючку? Дружиною? Я ж начебто не збиралася заміж. Що за думки вирують у моїй голові?

— Реє, вибачте мені! Я не хотіла ставати на вашому шляху! Просто…

— Не варто просити вибачення, люба Сандро! Я знаю: твоє серце чисте, світле, ніхто не винен у цій ситуації.

Винна! Вона винна! Вона забрала тебе у мене.

Хто забрав? Кого? Навіщо? Здається, мені сниться якийсь незрозумілий сон. І ця сцена… Можливо, перед тим, як заснути, я дивилася якусь мелодраму, і тому така нісенітниця верзеться. Але все таке знайоме! 

— Лортане, я все ж відчуваю, що винна перед реєю Лайонкорт! Я повинна попросити вибачення!

Лайонкорт? Лортан? Стривайте-но, а хіба це не персонажі книжки, яку я нещодавно прочитала? О, тоді все зрозуміло! Чудовий сон! Хоча, чому зараз, а не місяць тому, коли я відчувала небувале емоційне піднесення після прочитаного? Ой, знайшла до чого прискіпуватися! Сон то й сон, хай буде!

— Ні, люба Сандро! Кохання, яке з’єднало наші серця, таке міцне, що ніхто б не зміг йому пручатися. І рея Лайонкорт повинна сама це розуміти. Ми були заручені з дитинства, але ніколи не мали одне до одного настільки глибоких почуттів.

Я мала, Лортане! Я до нестями кохала тебе, заради тебе готова була ризикувати всім, що маю. Навіть не так! Я просто жила тобою, дихала тобою, а ти обрав її? Безрідну, простолюдинку покохав сильніше, ніж мене? Цього не може бути! Вона одурманила його, напоїла любовним зіллям, зв’язала волю чарами. Лортан не міг зрадити мене!

— Але, Лортане…

— Не варто так хвилюватися, серденько, — принц узяв у свої долоні тендітні пальчики Сандри, притулив їх до себе і легенько дмухнув. 

Гм, у книзі це виглядало трохи романтичніше. Не настільки награно чи що? І чому моє серце переповнює ненависть? Хіба я не повинна бути стороннім глядачем?

— Ти помиляєшся, Лортане, — вирвалося в мене. — Я кохала тебе набагато сильніше, ніж ця голодранка хоч колись зможе!

Лясь!

Він мене вдарив. Чоловік, якого я всім серцем кохала, мене вдарив. Привселюдно дав ляпаса. Зганьбив мене. Принизив на очах всієї знаті королівства. Витер об мене ноги, наче об брудну ганчірку, яку кинули перед дверима під час сильної зливи. Вирішив, що має право не лише знищити мою репутацію, а й занапастити майбутнє. 

Ненавиджу! Усіх ненавиджу! Прокляті виродки! Натягнули на себе багате вбрання, обвішалися дорогоцінними цяцьками, що сяють та переливаються у світлі свічок, засліплюють своїми відблисками. Як мені хотілося зірвати з них ті коштовні прикраси і стерти з облич глумливі і злорадні посмішки! Уся ця знать лише вдавала жалість, а свої справжні емоції, як і свою підлу душу, приховувала за маскою схвильованості та співчуття! Але я знала, що всі вони: і люди, і маги – у цей момент зловтішалися. 

А як же інакше? Мене щойно, прямісінько під час балу на честь Весняного сонця, покинув наречений! Та ще й ударив! 

Щось цей сон занадто реальний. Щоку пекло так сильно, немов я направду отримала того ляпаса. А ще солонуватий металевий присмак з’явився у роті. Це кров? Хіба я не повинна була відразу ж прокинутись?

— Мелісандро Лайонкорт! Ти більше ніколи не посмієш образити мою обраницю й кохану жінку Сандру! Ще слово – і, клянусь, тебе стратять цієї ж ночі!

Е ні! Стоп–стоп–стоп! Щось мені вже не подобається  цей сон, який чомусь перетворився на кошмар. Я хочу прокинутися! Прокинутися! Прокидайся, чорт забирай! 

Але… Що сильніше я хотіла опинитись у своєму м’якенькому ліжечкові, то реальнішим ставав цей дивний сон. Я могла відчути не лише біль у щоці, а й тремтіння колін, які від страху ледь не підгиналися, і шалене калатання серця в грудях. Та й руки... Вони слухалися мене, а не власниці  тіла. І обличчя… Чужі обличчя я тепер бачила чітко, могла відрізнити кожне з них! Хіба ще хвилину тому вони не були розмитими, як і повинно бути уві сні? Чому голоси тепер лунали дзвінко  й розбірливо? І головне: чому я нічого не відчувала до принца Лортана?

Стривайте! Я? Не Мелісандра, а я? О ні! Ні–ні–ні! Невже мене перенесло в тіло книжкової героїні? Та ще й у тупоголову  злодійку, яка помирає наприкінці книги? Я не хочу! Гей, там, нагорі! Якщо хтось чує, негайно поверніть мене додому, у мій світ!

— Мовчиш, Мелісандро? Не хочеш у Сандри попросити вибачення?

Я до останнього сподівалася, що вся ця придибенція, буцімто я опинилася в тілі героїні, – то лише витвір моєї багатої уяви, але зараз… Усі мої надії виявилися марними і щойно розлетілися на дрібні-предрібні друзки. Усередині цього тіла, схоже, була лише я! І мені гаплик, якщо я зараз же не попрошу вибачення! Ой, леле, думай, Кіро, думай що робити!

— Так, ваша правда, принце Лортоне, — розправивши плечі і ледь стримуючись, щоб не розплакатися, я змусила себе усміхнутися. — Тепер я бачу, що заради коханої ви дійсно готові на все. На жаль, я так і не змогла відчути, як це – бути для когось усім світом. Даруйте мені, Сандро, ті грубі слова. Сподіваюся, ви ніколи не опинетеся на моєму місці! З вашого дозволу, я піду. Не хочу псувати свято своєю присутністю.

Тримайся, Кіро, ще трошки – і вихід. А за дверима, залишивши позаду ці здивовані пики перетравлювати кинуті слова, зможеш подумати, що ж робити далі. Адже якщо ти опинилася в книзі і зайняла місце Мелісандри, то твій кінець аж ніяк не буде щасливим! Я йшла гідно, не надто повільно і не вельми швидко, обережно притримуючи поділ сукні, щоб, бува, випадково не спіткнутися через неї. Спину намагалася тримати рівно, і мені, мабуть, пощастило, що в моєї попередниці була елегантна, сповнена гідності постава. Для цього мені навіть не довелося докладати значних зусиль – усе було доведено до автоматизму. А от коли б ні… Навіть не хочу про це думати. Я б виглядала зовсім не гордо, а радше смішно, і стала б загальним посміховиськом. А дзуськи! Трясця вам у печінки! Не дочекаєтеся! Мені ще за життя боротися.