Глава 22.Весілля зірване,та чи варто радіти?

Охоронці відправилися  в будівлю звідки і стріляли.Королівській знаті потрібно було рятуватись,король віддав наказ,всім присутнім терміново відправлятись до однієї з будівлі,на яку я навіть оком не глянула.Не знаю,що сталось зі мною,я дивилась на будівлю в яку вбігають охоронці і сама побігла ж туди.Це все не просто так,не просто так саме в цей день.Що було в моїй голові я і гадки не маю,але мій мозок віддавав наказ бігти в будівлю.Буде,що буде.

Я вбігла в будинок,і одражу побігла на наступний поверх,цих поверхів було безліч,охорона одразу побігла на останній,найвищий,я ж залишилась на другому.Ходила по великому коридорові і загадково роздивлялась все навколо,задивившись виглядом з вікна я зупинилась.Раптово я почула якийсь звук позаду мене,один момент і хтось закрив мені рота і притянув мене до себе.Одна секунда і ми уже за аркою прикритою великий червоним портьєром до низу.Секундою пізніше чоловік виявився переді мною,легко вжимаючи мене в стінку.Тепер я уже могла розгледіти хто це і коли я подивилась йому в очі,я не аби як здивувалась.

-Деніал?,-здивовано говорила я не віривши своїм очам.

-Власною персоною.Мої вітання,-усміхнувшись сказав він.

-Але що ви робите?Чому ви тут?,-не відійшовши від шоку мовила я.

-Вас рятую,-загадково всміхався він  дивлячись мені прямо в очі.

Я запнулась не знаючи,що і відповісти на його слова.Те і могла,що широко відкрити очі і лише споглядати за самовдоволеною усмішкою чоловіка.

-Ви не повірили їм?,-леть чутно мовила я,ніби промовляла сама до себе.

-Звісно ні.Я в вас ніколи не сумнівався,ви не здатні так вчинити,-говорив він і загадково дивився на моє шоковане обличчя.

Я була розгублена,шокована,не знала,що сказати,як вчинити.Незабаром наші обличчя почали приближатись один до одного на саму мінімальну відстань.Ми були уже настільки близько,що просто не могли зупинитися від бажаної спокуси.Наші губи зімкнулися в солодкому поцілункові.Мої руки запустилися в золотисте волосся чоловіка,його руки хазяйовито тримались на моїй талії.Через нестачу повітря ми мусили відхилитись одне від одного.Я так жадала продовждити цей поцілунок,стояти тут вічність в небаченому місці для інших,але мій розум був іншої думки.Зрозумівши,що ми тут не можемо довго залишатись я поспішила заговорити:

-Як будемо вибиратись?,-шепотіла я майже в губи принцові.

-Через чорний хід,за декілька кілометрів нас чекає карета,там уже нас чекають охоронці,які прибули нещодавно,щоб захистити нас вразі чогось,-шепотом об'яснив мені він.

-Нам час іти,чи не так?,-продовжила говорити шепотом я

-Погоджуюсь,-прошепотів він і знову торкнувся моїх вуст своїми.

Через деякий час ми все таки остаточно відхилились одне від одного і обережно почали виходити з схованки.Скориставшись тим,що біля нас нікого не було ми вирушили по коридорові до сходів і низ.Не дійшовши до сходів ми почули як одна з перших сходинок у низу скрипнули.Бистро зорієнтувавшись,що робити,я легко підштовхнула принца в сторону арки з боку,яка так само як і та була прикрита портьєром.

-Ховайся,-тихо мовила я на останок хлопцю,а сама зробила вигляд,ніби розглядала старовинну картину прикрашену золотою рамкою на стіні.

Згодом я уже змогла помітити одного літнього чоловіка в уніформі,який побачивши мене вклонився та поспішив промовити:

-Доброго дня,Ваше Високосте.Тут небезпечно знаходитись,прошу пройти зі мною,я вас проведу до безпечного місця,-швидко мовив чоловік дивлячись у землю.

-Ви уже знайшли того,кого шукали?,-строго запитала я і одразу продовжила,не бажаючи чути відповіді,яку і так прекрасно знала,-Тоді шукайте,а я в змозі сама вирішувати де мені безпечно,а де ні.Не переживайте,я уже напрявляюсь туди,-трохи злісно сказала я.

-Не смію вас затримувати,-трохи хвильовано промовив чоловік і швидко поспішив піти.

Коли чоловік уже завернув по коридорові,я поспішила підійти до арки і відхилити червону тканину.Зустрівшись з знайомую загадковою усмішкою я усміхнувшись промовила:

-Ходімо,поки ще когось не зустріли,-сказала я і ми поспішили йти.

Ми уже вийшли з будівлі,на диво нікого більше не зустріли,принц як і раніше усміхався,я не втрималась і запитала:

-Чому ви постійно так загадково усміхаєшся?,-зацікавлено мовила я.

-Милуюсь вами,-сказав він і уже в котре за сьогодні здивував мене.

-Незнаю,що і відповісти,-шоковано говорила я усміхаючись.

-І непотрібно,-усміхнувся він.

Ми йшли,будівля була поблизу,адже ми не так далеко відійшли,а всього лише на декілька кроків.Біля будівлі,на мій подив,була багато народу.Принц натягнув капішон,а я стоявша в білій пишній сукні,й з фатою не знала,що і робити.Ця сукня своїм сяйвом привертає увагу майже не кожного перехожого,а це нам не зовсім потрібно.Подивившись на Деніала,який так само як і я роздивлювався мене,я мовила:

-Що мені з цим робити?,-натякаючи на сукню запитувалась я.

-Щодо фати,її можна зняти,а щодо сукні треба прикрити плащем,-задумчиво мовивн він.

-Чудово,де я зараз плащ віднайду?,-сарказматично говорила я.

-Тримай,-витягаючи з свого рюкзака говорив він.

Я здивовано взяла в руки чорний довгий плаш і мовчки натягнула його на плечі.Він простягався до нижу і майже повністю закривав сукню,тільки в низу видно було деякі частини білосніжної тканини.

Ми вирушили геть з цього міста,хотілось забути це все і ніколи сюди не вертатись,але доля вирішила інакше.

Тільки ступивши декілька кроків по землі,мені почувся якийсь звук.Обернувшись я нічого не помітила,але зустрівшись з шокованим поглядом Деніала,я зрозуміла,що щось не так.

-Що стало..,-не встигла я договорити,як чоловік впав на землю.

Тільки зараз я змогла помітити стрілу,яка глибоко впилась йому в спину.

-Ні,ні,ні,-шоковано говорила я,сівши на коліна поблизу чоловіка.

-Все буде добре,-байдужо говорив він,як завжди ніби в нього і не влучала стріла,ніби нічого не сталось.

-Допоможіть,лікаря,будьласка,-почала кричати я так,щоб на мене звернули увагу,допомогли,підсказали.