Глава 13.Тримайся гідно,Скарлет.

Війна,війна всі тільки і гуділи про наближающу війну.Все королівство тільки і мало тему для пліток.

А я не знала що ж мені робити,з одного боку за мене уже все вирішив батько,але з іншого я не хотіла війну.Якщо ж ця війна почнеться то це буде означати що мене марно заставляли виходити заміж.Я запуталась...

Я накрилась одіялом що б сховатись від всіх цих проблем.Чому ж все так почалось?Чому батько захотів бачити мене в Лейнстері?Звичайно це не означає що я не хочу вертатись але чому,спочатку ніби виганяв щоб не трапилось війни а тут хай буде вже війна щоб тільки Скарлет повернулась.Щось тут нечисто,але що?

З своїх думок вивів мене стук в двері,охоронець сповістив що Його Величність Генріх бажає зайти до мене,ну що ж чекаємо на нього і що ж він нам повідає.

-Чому ви так вчинили?,-безтактно першою розпочала розмову я.

-Як так?,-здивувася чоловік.

-Перш начебто виганяли мене з королівства аби тільки війни не було,а зараз вам все рівно на війну аби тільки я вернулась.Чому ви це робите?

-Ти хочеш залишитись тут?,-байдужо запитав він.

-Діло не в цьому,а в тому що ви робите так,що виходить я дарма виходила заміж,дарма їхала сюди,все просто робила дарма,-ще б трохи і з моїх очей потекли сльози.

-Не дарма,в нас була угода і в ній не було сказано що ти залишишся тут,-так само байдужо відповідав король.

-Ні тут не тільки це,я відчуваю що тут є ще щось і ви просто не хочете цього розказувати,-вперлась в своє  я.

-Можливо є ще щось,але тобі не обов'язково цього знати.Через години ми від'їжджаємо до Лейнстери,збирайся.

-Ви мене не забули спитатись?Можливо я не хочу цього,не хочу війни?,-з моїх очей уже потікла перша і точно не остання сльозинка

-Я твій батько,а тим паче король.Це мій наказ і ти повинна його слухатись!Через годину до тебе зайде мій охоронець і ми відправимось додому.Варіантів в тебе більше немає!,-наказав він і вийшов з кімнати.

Що тепер робити?Чому ніхто ніколи мене не дослуховується?Нікому не цікава моя думка?Відчуваю себе не потрібною,тільки щось зробити або запобігти війні,яка і так уже буде,то тут тільки Скарлет нам допоможе.

До мого горла встав ком,сльози уже тікли рікою і я навіть не пробувала їх зупинити.

До мене вірвалась Лілі,охоронці не встигли навіть зупинити її.Побачивши що у мене істерика вона одразу підбігла до мене і обняла разом промовляючи:

-Скарлет тихо дівчинка,тихо.Заспокійся і розкажи що сталось,-закутавши мене в теплі обійми говорила вона.

-Через годину я їду до Лейнстери,а це означає що війна все-таки відбудеться,-трохи заспокоївшись відповіла я.

-І більше нічого не можна зробити?,-тривожно запиталась русява.

-Ні,батько стоїть на своєму,йому наче все-рівно,щось трапилось,він хоче щоб я обов'язково повернулась,я пробувала але...але,-не могла ніяк закінчити речення так як сльози знову почали литись рікою.

-Все буде добре,якщо король Генріх так вирішив отже в нього є на це свої причини.Не переживай,я обіцяю що буду тобі писати листи,Лівіан також,можливо ще й Деніал,-через весь свій смуток вона все-таки змогла видавити з себе усмішку.

-Саме забавне що оце одруження просто було марно,-через сльози говорила я.

-Ну чому ж марно,завдяки тому що ти приїхала сюди ми познайомились,знаю це велика плата за це,-усміхнулась дівчина.

-Можливо і не велика,-також усміхнулась я

Ми сиділи так мовчки декілька хвилин після чого Лілі почала допомагати мені збиратись.

Лілі-людина за якою я буду найбільше сумувати,це та людина яка може зрозуміти мене з пів слова мене і коли я думаю що не зможу побачити її,поспілкуватись,попліткувати,серце обливається кровью мабуть як і  в неї також.

Чому ж все вирішили за нас?Чому ми живемо в такий час що нічого самостійно вирішити не можемо?

Прощання-саме найбольючіша подія цього дня.Я це вже проходила і для мене це вже не вперше але ж чому так тяжко на душі і так сумно?

Попрощатись зі мною зібралась вся сім'я Андерсонів.Хоч і при такій обстановці але я стримала своє слово і познайомила Олівера і Лілі,в них щось відбулось ніби симпатії,взагалі вони пообіцяли один одному що будуть хоча б інколи писати листи,і це мене не сказано порадувала,вперше за цей день.

З корольом попрощалась я доволі швидко,він вибачився за всі незручності і побажав хорошої дороги.Королева по материнськи мене приобняла і поділилась своєю надією що ми ще побачимось,моя надія співпадала з її.З Лівіаном ми попрошались також швиденько,він виразив свої співчуття і сказав що в цьому палаці без мене буде сумно,я все-таки думаю він трохи набрихав.З Лілі ми дуже довго обнімались і прощались,не хотіли відпускати один одного так прив'язались,але все-таки ми пообіцявши що будемо писати один одному щотижня закінчили наше прощання.З Деніалом все було набагато складніше,ми не знали як в цьому випадку нам потрібно прощатись тому попрощались словесно,але тільки я хотіла відійти як він взяв мене за руку і притянув до себе,і це на очах у всіх,я і не хотіла заперечувати,а лише тепло обняла його у відповідь."Тримайся гідно",-прошептав мені на вушко і закінчив обійми,я лише кивнула і усміхнулась,тоді уже я знала що ці слова надовго залишаться в моїй голові.

Закінчивши прощання ми сіли в карету і вирушили у дорогу,біля мене сиділа матінка,а навпроти нас Олівер і король.Під час подорожі я старалась не дивитись на батька,тим самим показуючи що дуже ображена на нього,але він мабуть цього не помічав.Всю дорогу ми їхали мовчки,кожен думав про щось своє,я тільки думала про цю фразу"Тримайся гідно".Ця фраза багато чого може означати і в моїй голові було багатенько варіантів що ж вона означає.Перебираючи один з них я не помітивши цього поринулась у сон.

-Скарлет!Нііі....

В цей момент хтось мене відштовхнув з місця і я полетіла в бік.Пролунав звук,подібний до вистрілу.Спочатку я не зрозуміла що це,але обернувшись я зрозуміла що не помилялась і це був вистріл.Переді мною лежав чоловік, той самий що відштовхнув мене.Його обличчя спочаку було не знайоме для мене,але придивившись я впізнала його.Деніал,він зараз лежав переді мною усьой в крові і помирав на моїх очах.Очі зачервоніли,з них потекли сльози,я впала навколішки перед ним і взяла його обличчя в свої лодоні: