44 глава

Аделіна

Остання суперечка змусила глибше замислитися про подальше перебування в стінах цієї квартири. Дашка постійно наполягала на тому, що я мушу переїхати до столиці, щоб спільними зусиллями ростити дитину. Звісно, вона залюбки записала себе в хрещені, чим мене розвеселила. Що ж, впевненість у цьому напрямку ще більше зміцнилася. І в еру Інтернету будь-яку інформацію можна дізнатися за лічені хвилини. Я ретельно зважила всі за та проти. Варто йти зараз, поки ще ніхто не зможе маніпулювати ненародженою дитиною. Мені зайві переживання не потрібні. І так останнім часом більше стомлююсь та відчуваю себе заручницею.

Кожен день схожий на попередній, хіба що бабуся та Тіна змушують поринати в круговерть спілкування та планів на найближче майбутнє. За приємними клопотами ми повільно рухалися до передбачуваної дати народження дитинки. І це сталось майже о третій годині ранку.

— Адочко, мені потрібна твоя допомога, — хтось неголосно шепоче мені на вухо в напівтемряві та торкається до плеча.

— Що?! — злякано здригаюся та намагаюся розгледіти небезпеку, але коли сонний мозок оговтався, сідаю та потираю очі. — Тіно, щось сталось?

— Тимура немає вдома. А у мене, здається, почались перейми.

Я повертаю голову у бік, де зазвичай спав Тимур, та міцніше стискаю губи. Де знову подівся? Чи кохана жінка знову на горизонті з’явилася? Ненавиджу!

— Чим допомогти? Викликати швидку?

— Речі візьмеш і зі мною поїдеш?

— Так, звісно, головне — не переживай. А бабусі сказала?

— Ще ні. А може, краще не говорити?

— Щоб вона образилася?

— Ай, ай! — стогне Тіна та присідає на краєчок ліжка.

Я ж бігаю з телефоном по кімнаті та шукаю одяг, щоб якомога швидше викликати швидку. За мить чую голос оператора та пояснюю причину виклику. Нам обіцяють за десять хвилин бути.

— Дівчата, що сталось?

З вітальні виходить заспана бабуся, коли ми з речами нарешті стоїмо серед передпокою та вирішуємо, що сказати бабусі.

— Бабусю, я до пологового. Помолись за мене.

— Дівчинко моя! Почалося! А Тимур уже пішов авто прогрівати?

— Його взагалі вдома не було.

— Це вже геть ні в які ворота не влазить! — щиро обурюється бабуся, тоді як Тіна знову стогне.

— Я викликаю ліфт, ти готова?

— Так, сподіваюсь, що нічого не забула!

За пів години Тіну вже забрали до палати, а я знервовано ходила з кутка в куток та вертіла пальцями телефон. Зателефонувати Тимуру чи ні? Куди зник, якщо знав, що перед пологами залишилися лічені дні? Мені хотілося кричати від безсилля та висловити цьому негіднику все, що накипіло. І чому я вважала, що він справжній чоловік, лише спираючись на те, як він ставиться до близьких? Та навіть його захоплення «коханою» жінкою мене інтригувало. А що тепер? Це — безвідповідально.

Звісно, останні думки крутилися лише навколо того, що у нього з’явилася нова коханка. Це, звісно, мене дуже чіпляло, але вкотре доводило, що не варто було так необачно закохуватися. Одразу ж перед очима спливла згадка про ніч у батьковому домі, коли я їла потайки від усіх шматок торта, а він мене спіймав на гарячому. Як я зухвало вказівним пальцем зібрала пухкий крем та запропонувала спробувати Тимуру. Тоді він схопив мою руку та, не зводячи очей, кінчиком язика злизав цей клятий крем. А мене ніби вдарило струмом. Мабуть, у ті хвилини мої думки були вже не про десерт, а про те, які на смак його поцілунки.

Злюся на себе та свою нездатність вчасно вмикати тверезий розум. Близько п’ятої на порозі приймальні з’явився розкудланий Тимур та запитав:

— Як вона? Вже є якісь новини?

— Навряд чи це так швидко відбудеться. Лікар попередив, що попереду ще багато годин роботи.

Не дивлюся на нього, бо хочеться тріснути по лобі. Звісно ж, нічого кращого, як про іншу, я не думала.

— Мені шкода, що так сталося. Але я був змушений доробити те кляте авто однієї шишки з облради. Він платив гарні гроші та вимагав моєї присутності.

— Ти міг когось із нас попередити. Для цього не потрібно витрачати пів години. Тіна образилася.

Тимур шумно видихнув, сів у крісло та притиснув руки до обличчя. Стомлений. Тепер бачу, що він дійсно майже не спав. Думаю, що бабусі стало сміливості набрати онука та відчитати.

— Ти як себе почуваєш?

Він пильно розглядав мене з голови до ніг, а особливу увагу зосередив на животі.

Звісно, я ще навіть вагу не почала набирати, та й натяку на живіт не було. Але внутрішні зміни поступово змінювали не лише гормональний фон.

— Нормально, на наступному тижні знову на прийом до лікаря.

— Я можу скласти тобі компанію. Лише час треба знати, щоб я узгодив його на роботі.

Не дуже хотілося його там бачити, бо наші стосунки далекі від нормальних. Але якби у нас була справжня родина, то я б першою ініціювала подібні акції.

— Як дізнаюсь якісь деталі, то повідомлю тобі.

Я також сідаю неподалік та намагаюся мінімально прислухатися до того, що відбувається десь у глибині пологового. Здається, декілька разів чула крики якоїсь породіллі та здригалася. Кажуть, що народжувати дуже боляче. Це найбільше лякає.

Втім, жінка здатна витримати будь-який біль. І я не гірша за інших.

— Про що думаєш?

З роздумів мене вивело запитання Тимура. Я подивилася у його бік та ледь стримала іронію — вона зараз недоречна.

— Як Тіна справляється з болем, чи все в нормі.

Тимур шумно видихнув та потер долоні, ліктями спираючись на коліна. Його переживання щирі та відверті. Якби у нас із ним була інша історія, то він би був, упевнена, найчутливішим чоловіком. Але ж я знаю, що він відчуває до мене. І це ранить так глибоко, що навряд чи колись буде порятунок. Почуття до нього варто законсервувати, вичавити з себе, бо так можна зійти з розуму.

Ще зо три години ми просто сиділи та мовчали. Не відволікав ні телефон, ні читання стендів з корисною інформацією, ані стаканчик чаю та шоколадний батончик.