35 глава

Аделіна

Власним ключем відчиняю двері та заходжу в квартиру. На кухні звично грає радіо, хтось неголосно розмовляє. Роздягтись тихо не виходить, бо з рук летить вішак та голосно стукає об шафу, рикошетячи на підлогу.

— Хтось із молодят повернувсь! — радо сповіщає бабуся та за мить з’являється на порозі. — Нарешті, Адочко! Ми з Тіною варенички ліпимо — мий руки, переодягайся та до роботи.

— Добрий вечір, Маріє Павлівно. За десять хвилин приєднаюся.

Ліпити вареники. Жодного разу цим не займалася, але цікаво спробувати щось нове для саморозвитку. Взагалі, готувати — це не про мене. Дещо я навчилася під керівництвом Дашки, і це дещо обмежувалося яйцями, гречаною кашею та різними салатами.

Беру пакети та несу у спальню Тимура. Очі одразу ж помічають суттєві зміни. Ліжко справді величезне — місця вистачить на п’ятьох, якщо компактно влягтися. Нова білизна, яку придбали разом, ще запакована, лежала на краю та чекала свого часу. Поруч — складені ковдри та подушки, кілька нових маленьких, які я купила для себе.

Беру спортивний костюм, рушник та біжу до ванної. Зрештою, надовго не затримуюся, щоб не змушувати інших чекати.

— Привіт, — вітаюся з Тіною, яка сидить за столом та майстерно ліпить вареники.

— А, це ти? Привіт. Ходи, роботи багато, а зайві руки не завадять. Ми з бабусею завжди готуємо багато і заморожуємо. Це улюблена страва твого чоловіка. До речі, ти з чим полюбляєш?

Ух... Що б таке відповісти, аби не засмутити родину? Звісно, я майже не вживаю подібні страви, але дуже давно, коли ще мама була жива, ми готували вареники з сиром.

— З сиром, солодким.

— Ну, такі цього разу не робили, — втручається бабуся, активно розкачуючи тісто, — але наступного разу обов’язково організуємо. Ходи, дитинко. Ти тісто розкачуватимеш чи ліпитимеш?

Я дивлюся на їхню роботу, і єдине, що відчуваю, — бажання втекти. Не вмію я так, як вони. Мабуть, моя пауза була занадто красномовною, бо жінки відкладають вареники вбік, і першою порушує тишу Тіна:

— Оце так, то наша невісточка геть нічого не вміє? — єхидно звучать ці слова, а дівчина не зважає на доторки бабусі.

Стою під сторонніми поглядами та знову відчуваю себе спустошеною. Для них важливо наготувати купу їжі, а мені — цікаво провести час за книгами чи прогулятися. Хтось дивиться телевізор, а хтось вивчає п’яту мову та планує подорожі. Усі різні, і в цій сім’ї я відчуваю себе білою вороною.

— Ми рідко вживали подібну їжу, — кажу як є, бо це правда.

Тіна вмить змінюється в обличчі та схиляє голову над тістом, а бабуся зітхає.

— А що ти вмієш готувати?

— Здебільшого різноманітні салати та заправки до них, дещо з каш і легкі десерти.

— І це вже чудові вміння, — хвалить бабуся. — Але якщо є бажання, то навчу розкачувати тісто. Спробуєш?

Вона простягає мені качалку, пропонуючи стати на її місце. Щоби здобути новий досвід — завжди корисно. Сміливо беру дерев’яну качалку та під пильним оком бабусі намагаюся з усіх сил зробити все правильно. І мені це вдається. Звісно, спочатку було важко, але згодом кожна виліплена вареничка мене радувала.

— Чудово, тепер можна братися до ліплення. Дивись, скільки кружечків наробили, — радіє бабуся.

— Можна й краще, — буркоче Тіна, але я не зважаю.

 Відчуваю, що дівчина не дуже радіє моїй присутності, але мені що з того. Головне — що бабуся на моєму боці та радо керує моїми незграбними руками.

Перші вареники геть кривенькі, та й нігті заважають. Але ж виклик кинуто — тому я вперто ліплю кожен наступний, а потім радію, що маю результат.

— Ти ліжко бачила? — питає Тіна, прибираючи зі столу порожні тарілки.

— Так, непогане. Має бути зручним.

— І як тобі в ролі запасного варіанту?

Я застигла на місці, коли почула в’їдливе запитання.

— Тіно, я ж тебе просила. Навіщо втручатися в чиєсь життя?

— А ти вважаєш нормальним, що твого онука оженили, як якусь маріонетку? Його запитали? Чи байдуже, що холопи відчувають?

Розмова почала набирати обертів. Мені вмить запекло в очах — здавалося, це ніколи не закінчиться. Усі до одного вважатимуть мене нікчемою, тією, хто увірвався в життя чудового Тимурчика.

— Це тимчасовий захід, тому якось не замислювалась про почуття Тимура.

Це було жорстко, але білою та пухнастою більше бути не збираюся.

— Я ж тобі казала! Казала, що вона витре об нього ноги та піде далі. Згодом плітки та шум вляжуться, а вона піде вперед, наче нічого й не було!

— Тіно, ти тільки з лікарні. Забула, що лікар сказав?

— Байдуже. Мені брата шкода. Ти його сьогодні бачила? Каже, що підсковзнувся біля автівки та впав. Ага. У людей що — очей немає? Увесь двір пліткує про ранкові пристрасті.

Бабуся зітхає, а я відкладаю останній вареник на дощечку.

— То що накажеш мені робити? — питаю спокійно, аби нарешті почути ті висновки, що тут ходять за спиною.

Дівчата на кшталт Тіни ніколи не мовчать — їхню думку варто почути.

— Тіно, не варто говорити зайвого. Так сталося. Хтось має бути чуйним у цьому світі. Аді нелегко, вона така ж заручниця ситуації, як і Тимур.

— Це вона встигла тобі свою версію в голову вкласти? А ти онука питала, як йому?

У бабусі на очах сльози накотилися, а я уважно спостерігаю за жінками й розумію, що дійсно я — той місток, який усе розбалансовує. Я їх почула.

— Перепрошую, але я піду.

Я зникаю у ванній кімнаті та важко дихаю, коли руками спираюся на умивальник. Треба терміново про щось думати. Єдиний, до кого я можу звернутися, працює на мого татуся. Але він завжди був до мене добрим.

Набираю номер і чекаю на відповідь.

— Привіт, мала, за годину буду в місті — зустрінемось і поговоримо.

Я навіть слова не встигла вставити, бо чоловік роз’єднався. Мені ж залишалося лише прийняти душ, висушити волосся та переодягнутися. Ближче до сьомої я вийшла з будинку й повільно пішла до центральної вулиці, де знаходилася зупинка транспорту.