34 глава

Аделіна

— Та що сталось?! — ледь не гарчу, бо важко стримувати себе, навіть Даша схилила голову до моєї та слухала незрозумілі з першого разу пояснення бабусі.

— Хтось на нього біля будинку намагався напасти, звісно, мій хлопчик не стояв мовчки... Сусіди чи перехожі викликали поліцію. Тимура забрали.

— Він просто так на людей нападає? — дивуюсь.

— Ні, здається, він назвав прізвище Донцов.

У мене аж руки спітніли, коли почула це прізвище. То колишній, так би мовити, наречений шукає винного у його падінні? Але ж Тимур — лише пішак у грі. Чи той сподівався мене затримати біля будинку? Даша і я ошелешено перезирнулися.

— Назвіть адресу відділку, я обов’язково поїду туди й щось дізнаюсь.

За десять хвилин ми з подругою вже стояли біля кафе та чекали на замовлене таксі.

— Він же майстер спорту з карате, — пояснюю Даші та знервовано тріпаю кінчик паска на пальті.

— Думаєш, розфарбував пику того виродка?

— Дивлячись, що той йому виплескав у вічі. А на його місці могла бути я. Просто раніше на вокзал виїхала.

— Не бійся, виручимо твого неврівноваженого чоловіка. Якщо нічого страшного — відбудеться штрафом.

— Тільки б так, бо їхня родина дбає про здоров’я Тіни. Ось чому бабуся говорила тихо. Добре, що Тіна тільки повернулась, а ось ввечері треба бути максимально тихими та милими.

— Ну хоча б у чомусь плюс… будете верещати один на одного пошепки, — сміється подруга та обіймає мене.

— Та пішов він. Тут мали невдовзі ліжко привезти, а його десь чорти носять... хоча... це він біг колеса змінювати на авто. А то — важлива річ... як же до коханки їздити… не на маршрутці ж.

Я зла, і моєму буркотінню немає меж. Дашка сміється, іноді жартує, тримаючи мене за руку. А я почала відчувати себе справжньою дружиною, яка звільняє чоловіка-невдаху з чергового смітника. Не про таке заміжжя я мріяла. Втім, цей фарс — лише тимчасова міра.

У відділку були свої нюанси. Звісно ж, не дуже поспішали чергові вирішувати наше питання. Всі зайняті, всі злі, немов пантери. Купа дзвінків, суперечок, якихось понадемоційних станів.

— То ви до Княженка? — врешті до нас вийшов високий поліцейський та суворо подивився на нас. — Хто дружина?

Я першою підняла праву руку та показала каблучку. Звичайний, красномовний жест — зайвих слів не треба.

— Ваш паспорт.

Шукаю у сумочці необхідні папери та пластикову картку. Даю паспорт та зітхаю. І що там цікавого він побачить? Прізвище я ще не змінювала.

— То ви донька Корольова Віктора Олеговича?

А це тут до чого? Чомусь користуватись отим прізвищем не дуже хотілося.

— У чому звинувачують мого чоловіка? — питаю, щоб не відповідати на дурні запитання.

— Він учинив бійку на прибудинковій території, де купа жителів, матерів з дітками.

— Він просто так учинив, чи його спровокували? — уточнює Даша та чарівно посміхається.

— А ви хто? Група підтримки, адвокат?

— Ким назвете, тим і буду, — її голос суворішає, бо зневага у голосі поліцейського неприємна.

— Звісно, там не все просто. Громадянин Доценко постраждав.

— Наскільки сильно?

— Синець під оком та забій м’яких тканин.

— Жити буде?

— Обидва будуть. Але їм загрожує штраф за порушення громадського порядку.

— То виписуйте обом штраф та женіть їх геть, — кажу іронічно та йду на вихід.

— Оце так проблема! — сміється Дашка. — Чоловіки натовкли пики через жінку. Та тисячі кожного дня це роблять.

— Навіщо тільки сюди приходили?

— Та ти ж сама переживала за тиск бабусі та за його сестру.

— І то правда.

— То чекаємо на цього красунчика? Я ж тобі казала, що на фото у газетах ви дуже гармонійно виглядаєте.

— В інтернеті купа тих фото блукає, на різні смаки. Татовий фотограф відпрацював на двісті відсотків.

— То ще й там цього добра купа? Обов’язково зараз переглянемо.

У Дашки талант змінювати тему та виривати мене з гірких думок. І ось ми вже обговорюємо вираз мого обличчя, суворий погляд Тимура та награну посмішку тата.

— Корольова, тобі давно казали, що ти сука?

Неподалік лунає голос Доценка. Я здригаюсь та міцніше стискаю лікоть подружки.

— Це той вилупок? — шепоче Дашка. — А фінгал йому личить, ще одного для симетрії не вистачає.

Гмикаю, бо чомусь хочеться сміятись. Та він припхався до Тимура не у найкращій формі. Пив до цього, бо і пальто, і одяг під ним мають не дуже презентабельний вигляд.

— Ні, ти перший за сьогодні! — відповідаю весело. — Дякую за комплімент.

— І що ти в ньому знайшла? Він же ніхто. Нуль. Порожнє місце в цій системі.

— Життя мінливе, Миколо. Сьогодні на вершині, а завтра — десь у болоті.

— Це ти винна в тому, що твій тато так учинив зі мною.

— Я? Чоловіче, ти ризикнув, не пощастило, програв. То ж не плач.

— Я тобі ще помщуся.

— Не раджу. Свідків забагато, ще й територія поліції.

Він ніби оговтався та озирнувся довкола. Смачно вилаявся та пішов геть.

— Я все записала, мала. Згодиться, бо щось мені не подобається цей типчик. Злий на весь світ.

— Та байдуже. Ходімо. Не бачу сенсу тут далі бути. Дивись, хто прийшов.

Я тільки-но помітила біля брами високу темноволосу жінку. Його жінку.

— Це його «кохана» жінка, — пальцями показала лапки моя злюча подружка, а я гмикнула.

— А що, не відчуваєш, які стріли надсилає у наш бік? Не гірше Донченка.

— Ти чого сюди припхалась?

З-за спини неочікувано виринає Тимур та хапає мене під лікоть, боляче стискає.

— Мені боляче, — гарчу неголосно та намагаюсь звільнитися.

— То ось ти який — чоловік Ади? Хамло ще те?

Дарія стає перед нами та зухвало сплітає руки на грудях. Вона спопеляє поглядом Тимура, а той нарешті залишає мене у спокої... відносному.

— Група підтримки?

— Вона. А чому це ти не дуже гарно виглядаєш? Чи уроки карате не допомогли? — по-хижому нападає Дашка, а я намагаюсь її зупинити.