33 глава

Аделіна

— Ліки маєте?

— Так, води хочу випити.

Допомагаю жінці сісти, а потім зітхаю та сідаю у крісло.

— Не варто діяти зопалу. Куди ти підеш у ніч? — питає обережно.

— Байдуже, я не маленька. Знайду хостел, викличу таксі та поїду. А він нарешті зітхне з полегшенням.

— Дурня це все. Він твій чоловік.

— Фіктивний, це тимчасово. Неможливо когось змусити поважати чи полюбити. Ми ж не були в його шкірі, бабусю.

Вона зітхає, я зітхаю.

— Завтра повертається Тіна, я не хочу, щоб подібне сьогоднішнє повторилось на її очах. Дівчинка важко переживає власну драму, а тут ви. Отже, користуюсь тим, що у поважному віці, та встановлюю власні правила. Але поклич онука, озвучу при ньому.

— Він кудись побіг, там, здається, порізали його колеса.

Жінка зойкає, хапається за голову, а я картаю себе за довгий язик.

— Не хвилюйтесь, це не злодії. Це «подарунок» від тата через коханку Тимура.

Бабуся вмить оживає та хитро зиркає на мене.

— Тоді нічого страшного, нехай вмикає мозок. А якщо зустрічається з кимось, то гарно добре маскується.

Я б, може, і сміялася, отримавши солідарність, але мені навіть занурюватися у ці думки не хочеться.

— Я ляжу у кімнаті Тіни, а вже завтра привезуть нове ліжко.

— Оце правильний вибір, дитинко. Ранок — мудріший за вечір. Поспи, відпочинь, а потім вирішуй, що тобі комфортніше → зручніше…

Ранок приніс купу неочікуваних та приємних новин.

— Алло, Адко! Застрибуй у свої парадні труси та біжи мене зустрічати на вокзал. Я приїхала нічним потягом, щоб цілу добу провести з тобою. Дещо з найважливіших речей привезла, а інші — у романтичній насиченій подорожі країною.

— Дашко, — я не стрималася та заплакала, ледь видушила з себе слова, — мені так потрібна твоя підтримка.

Вже за годину я стояла на пероні, зустрічала свою подружку з вагона, обіймала, цілувала та плакала.

— Дитинко, заспокойся. Матуся вирішить твої проблеми.

Я крізь сльози посміхнулась та стиснула теплу руку подруги. Не могла повірити, що вона вчинить таку витівку. Це ж треба. А я вважала, що залишилась на білому світі одна, без підтримки.

— Так, десь забронювала номер. Закидаємо речі туди, а потім — у кафе: пити каву, їсти тістечка та скаржитися на долю.

— Я тебе обожнюю, — знову емоційно обіймаю подругу та цілую в щоку. Дашка сміється, теж обіймає та не забуває втішати.

Подорож містом була короткою, але я встигла розповісти подрузі про найвизначніші пам’ятки культури. Радо в цьому допомагав водій, теж звертав нашу увагу на родзинки міста.

У номері ми швидко склали речі та вирушили у пішу подорож містом. День знову був не досить теплий, але відсутність дощу радувала.

Моя душа нарешті відчула полегшення, коли вуха почули низку зауважень і порад.

— Навіщо залишатись у цьому місті? Більше можливостей — у столиці, Адко. Навіть якщо ти покинеш основний вуз, у тебе є улюблена справа. Ось її й продовжиш.

— Я знаю, думала про це, але щось істотно змінювати поки що боюся щось істотно змінювати.

Одразу ж згадала про вчорашній вибрик тата стосовно автівки Тимура. Дашка вилаялась та почухала скроню.

— За ним потрібно поспостерігати. У мене виникло враження, щолюбий таткусь грає моєю долею, як йому заманеться. І зауваження Тимура правильне: все з часом затихне, він почне знову шукати чергового «справжнього» вигідного чоловіка — не для мене, а партнера для бізнесу.

Можливо, за ці два місяці щось зміниться. А поки що займатимусь практичною частиною свого навчання.

Знову детально розповідаю про репетиторство, про детальні плани → конкретні плани на майбутнє.

— Твої думки слушні, Адочко, — подружка стискає мою руку та задоволено салютує шматочком тістечка, яке виявилось дуже смачним.

— Я хочу стати незалежною від грошей батька, Тимура. Відчувати себе кісткою в його горлянці — бридко. Ми ніби непогано спілкувались учора, але варто було його жінці з’явитись…

— Можеш не розповідати. Це, мабуть, такий глюк у більшої половини чоловічої статі. Стверджують, що кохають, а потім починаються пригоди в різних куточках міста. Не зважай. Радій, що прокинулась у ліжку з таким, а не гіршим. Було б гірше, якби попався зовсім неадекватний, та ще й з радістю користувався б правами на тебе і твоє тіло.

А цьому ніколи мститись — ні тобі, ні татові, бо він своїм життям займається. Змирись і користуйся можливістю будувати собі шлях у світле майбутнє. Лише працею можна здобути результат. Це ж твої слова, Адочко. Згадай свою філософію на початку першого курсу, — підморгує подруга, а я уважно всотувала в себе кожну її фразу і мимоволі здригнулася, згадуючи всіх охоронців тата. Та до біса!

— Твоя підтримка важлива для мене, — вкотре за останні години повторюю Дашці.

— А для чого ще потрібні вірні подруги?

Ще понад годину ми ділилися змінами у власному житті. Даша активно шукала тимчасову співмешканку до квартири. Я її розумію, бо платити повну суму за двокімнатну — не вигідно, а шукати іншу, однокімнатну, — енерговитратно, та й часу обмаль. Тому дівчина підселить когось іншого, а згодом, коли я зможу повернутись, житимемо разом, як і колись.

У сумочці заграв телефон. Мені не хотілося поринати у справжню реальність, але була змушена повернутися, бо очі побачили вхідний дзвінок від бабусі.

— Адочко, дитинко, мені необхідна твоя допомога. Сталося дещо негарне. Але зроби все тихо, без зайвого шуму. Тіночка після другої повернеться, я не хочу, щоб вона переживала за брата…

— Та що сталося з Тимуром?! — у середині все ніби перевернулось → всередині все перевернулося від страху. — Він у лікарні?

— Він у поліції. Йому дали можливість зателефонувати.