31 глава

Аделіна

До повернення додому, сівши в салон автомобіля, я майже не відчувала ніг. Хоч нога не критично боліла, але за тривалу прогулянку магазинами встигла завдати дискомфорту. Час, проведений у кафе, пролетів так швидко, що навіть стало сумно. Здається, ми чудово провели разом більшу частину дня. І я вже не відчувала роздратування чи якоїсь злості на весь світ.

За необачні вчинки варто відповідати, і я вирішила в будь-якому разі знайти собі роботу. Можливо, варто спробувати написати оголошення про репетиторство з англійської? Подібними роздумами поділилася з Тимуром, і він підтримав. Запропонував розмістити оголошення на зупинці неподалік від будинку, а якщо достатньої кількості учнів не набереться — звернутися до інтернету та виходити на онлайн-заняття.

Його підтримка дала мені змогу утвердитися в думці, що я рухаюсь у правильному напрямку. Тому з понеділка обов’язково почну діяти.

— А ти бачила, як на нас дивилася остання пара, яка завітала до кафе? — весело питає Тимур, звертаючи у наш район.

— Бачила. Його красуня одразу ж захейтила моє вбрання. А я вважаю свою випускну сукню ідеальною.

— Не парся, просто вони не знають, за який час ми взагалі зібралися на те збіговисько.

— Треба було купити хоча б якийсь випуск газети — ми ж навіть фото не бачили. Сподіваюся, не надто кислі обличчя.

— Усім не вгодиш, тож поговорять і замовкнуть.

— Швидше б…

Втім, невідомо, що сталося з Доценком. Ось це мене найбільше непокоїть. Якщо батько вдасться до помсти тому шантажисту, то незрозуміло, як поводитиметься щур, загнаний у куток. Щось підказує мені, що гра ще не закінчена.

— Бабуся на кухні, — одразу доповідає Тимур, щойно ми вийшли з авто. — Майже шоста, чекає з вечерею.

— Я вже не зможу їсти, — кажу впевнено, бо в кафе поїли дуже ситно.

— Але компанію за чаєм маємо скласти.

— У вас так затишно в квартирі, і байдуже, що немає сучасного ремонту.

— У спальнях ми щось мінімальне впорядкували, але інші зони — під забороною. Тут минула бабусина молодість. Їй дорогі речі й пам’ять про них.

— Я це відчула, коли вчора шукали мені одяг. У неї стільки цікавих речей зберігається.

— То від прабабці дещо залишилося, то від тіток — на пам’ять. Постійно повторює, що після її смерті речі на смітник не викидали.

— Я її розумію. Наприклад, у мене від мами майже нічого не залишилося. Звісно, десь у будинку батька на горищі є ящики з речами, але на згадку про неї маю лише золотий кулон, який вона мені подарувала на десятиріччя.

— У нас теж багато речей, які шкода десь подіти, тому гараж діда забитий старим мотлохом.

Тимур дістав купу пакетів, дещо дісталося мені. Навряд чи все це за один раз донесемо.

— Рушай уперед, відчиняй під’їзд, а я наздожену.

— Якщо треба допомога, то краще зачекай — я це віднесу.

— Ні, не турбуйся, я сам.

У передчутті гарного вечора я рушила до під’їзду, занурившись у приємні спогади. Ця прогулянка була корисною та розслаблювальною. А ось прийдешня ніч… Вона трішки змушувала то червоніти, то фантазувати про те, як він знову доторкнеться до мене — як тоді, в машині. Тоді я навіть не розуміла, що вмію так нестримно реагувати, коли чоловічі пальці торкаються моїх грудей, коли тверді вуста впевнено цілують і домінують.

— Тимуре!

Я думала, що мені почулося, коли за мною повільно зачинялися вхідні двері. Запізно було визирати, тому побігла вперед, на майданчик, де у вікно можна було побачити подвір’я. Трясця! Купа пакетів ледь не посипались до ніг, коли очі побачили, що Тимура цілує та навіжена жінка, яка залишила сліди на його шиї. Він навіть не пручається, а пакети стоять на зачиненому багажнику.

Намагаюсь дихати, але груди стискає від образи. Я все розумію, що в нього до мене було інше життя, але ж я… Я не хочу бути запасним варіантом, який згодиться для розваг. Можливо, забагато хочу від Тимура, можливо, не маю права...

Кусаю губи, а в якусь мить розумію, що по щоках течуть солоні сльози. Декілька крапель потрапляють на губи, тверезять мене.

«Ти не маєш права виставляти йому претензії», «Заварила кашу – насолоджуйся, «На чужому нещасті своє щастя не побудуєш». Внутрішній голос вирішив мене добити, бо так жваво волає в голові. Що ж, надалі буду обачнішою та тверезішою.

— Пофіг! Життя триває, не вперше бути приниженою. Головне - не зігнутися під вагою проблем і не тріснути.

Так налаштовую себе, поки плетусь вгору. Натискаю на дзвінок та чекаю, поки бабуся відчинить двері. Я маю ключі, але шукати їх у кишені не хочеться.

— Вам кого? – відчиняє двері молода дівчина мого віку, дуже гарна, струнка, стильно одягнена.

Мовчу. Невже помилилась поверхом? Уважно зазираю через плече та переконуюсь, що ніби не зійшла з розуму.

— Я тут живу.

— Слухай, хто тут живе, я знаю. Йди геть!

Двері перед носом зачиняються. Ось отримала на горіхи. Мене ця дівка розізлила.

Добре, відчиню власним ключем, а потім розберусь, хто тут живе, а хто повз пробігав. Мабуть, чергова Тимурчикова лялька у вигляді сусідки чи подружки Тіни. І скільки таких прихильниць у цього красунчика?

Ключ вперто кудись подівся, але я вперто його шукаю, зрештою тихенько відчиняю двері та заходжу до квартири. Десь вглибині кухні грає місцеве радіо, чую голоси, бабуся про щось розповідає. Мабуть, та гостя чаює. Роздягаюсь та шукаю капці. Дивно, але ні на полиці, і в кімнаті їх не бачу. Вішаю пальто у шафу та йду вимити руки в раковині. Настрій геть на критичній відмітці, але просто так сховатись у кімнаті та не попередити бабусю – не про мене.

Тож йду у кухню та бачу цікаву картину. Сидять за столом Марія Павлівна та незнайомка, в центрі столу величезний торт та ще купа різних десертів. Оце щедрість. Хто ж це за така неймовірна гостя? Що цього разу мені чекати від долі, яким способом мене ще не били? Досить. Це все лірика. Другорядне. А ось те, що мої капці на нозі цієї дівки – бісить.