30 глава

Тимур

— Міг би попередити, що маю вуха затулити, — сміється Ада, а я шумно видихаю та знову шукаю гумку, щоб трішки охолонути від адреналінчику, який вдарив по крові.

— Ти ж уже доросла дівчинка — звикай.

— Здається, це слушна порада.

Ада рукою пробирається в кишеню, куди я поклав пачку гумки, але ж дозволу не спитала. А мене ніби струмом вдарило, коли пальці торкнулися грудної клітини. Суворо дивлюсь на хитру дівчину, яка бере дві пластинки та також кладе до рота.

— Могла б дозволу спитати.

— А як же ділити навпіл і радість, і горе?

— Це моя жуйка! — дратуюсь.

— Наша, милий, наша.

Вона сміється, а я теж посміхаюсь, бо цей фарс позбавив не лише гордості, а й власного простору.

— Нам необхідно купити розкладне крісло.

— Тобто ти мені вступиш ліжко? — кліпає очима та весело жує жуйку.

— Ще чого? Взагалі-то, це моя кімната та ліжко.

— Тимурчику... наша... — і знову сміється.

— Геть не весело. У тебе так стрес виходить, чи ти знущаєшся з мене?

— Тимуре, та я б і рада звалити з цього клятого міста назад до столиці, але…

а) не маю грошей,

б) той тиран все одно знайде спосіб знову втрутитись,
і наостанок:

в) тобі тепер від нього теж не втекти.

Тож вирішуємо проблему разом або ламаємося під гнітом проблем.

— Я не настільки песимістичний, Адочко. Є ідея з двоярусним ліжком.

— Ти серйозно? — весело регоче вона, а я вже, як дурень, хапаюсь за будь-яку соломинку. — Так боїшся мене, що згоден на подібне ліжко?

Стукаю пальцями по керму та дивлюсь у бік, бо ідей не маю. Ада торкається мого зап’ястя та міцно стискає.

— Послухай, моєму вчинку немає прощення. Ти не мав так постраждати. Але якщо так сталось… зрозумій, мені дійсно ні до кого звернутись. І грошей багато не маю. За квартиру, яку винаймала з подружкою, також платив батько, всі рахунки — його коштом. Я просто старанно вчилася.

— Непогано, погоджуюсь. Алкоголь, дискотеки, хлопці, — перераховую на пальцях.

— Я ні з ким не спала! — злиться і відсахується ближче до вікна.

— Я знаю. Не треба сцен.

Вона дивиться здивовано, стискає губи щільніше, а у мене враження, що вона хоче заплакати. Торкаюсь до дівочого волосся, але її рука мене відштовхує. Схиляюсь нижче, цілую її за вушком, а рукою проникаю під пальто.

— Не купуй двоспальне ліжко. Краще — крісло. Просто... якщо хтось побачить... це соромно.

— Тебе це дуже бентежить?

— Ти вчора поговорив зі своєю? — намагається не реагувати на мої дотики, але ж відчуваю, що дівчині подобається те, що я роблю.

Це дуже спокушає. І хоч відчуваю себе зрадником щодо Дарини, але на це добровільно, з власної волі, я не підписувався. І тепер, ставши заручником подій, намагаюсь знайти хоч якийсь плюс у тому, що маю дружину. Скільки часу нам доведеться жити разом? І, найголовніше, чи не вагітна вона?

— Не видно? — гмикаю та рукою продовжую проникати під кофтинку, щоб доторкнутися до грудей.

— Зайвих слів не треба. Мені шкода, чесно.

Нарешті повертає голову до мене та знову першою мене цілує. Зараз дах знесе від того, що коїться між нами. Її невеличкі груди просто зводять з розуму — повні, чуттєві, соски реагують на тертя, з її вуст злітають стогони — солодкі, дзвінкі.

— Це натяк, що нам потрібне зручне ліжко, Адо? — ледь дихаючи, питаю.

— Якщо ти захочеш зі мною, — торкається губами моєї шиї, кінчиком язика грається з вухом, тоді як я пещу груди.

— Мені важливо, щоб ти цього хотіла. А потім, колись, щоб не казала, що я тебе примусив.

— Я зовсім нічого не вмію, тож коханка з мене ніяка.

— Впевнена, що не вмієш? — шепочу на вушко та кладу її руку собі на бугор у штанях.

— Але ж ви, чоловіки…

— Повір, не на всіх стоїть. У тебе якась особлива аура, мала.

Дивно відсахується та кліпає величезними синіми очима. Отже, про секс дівчинка знає лише з інтернету, книжок та від подружок. Мені імпонує її цнотливість. Але ж це трішки не збігається з її темпераментом у повсякденному житті. Мабуть, я погано знаю жінок, бо Ада поки що для мене — загадка.

— Тоді замовимо ліжко? Моїх грошей вистачить? Якщо ні, то зачекаємо, поки Дашка скине мою заначку.

Сміюся, звільняючи дівчину від моїх загравань — вона й так уся червона сидить.

— Твоїх грошей на нормальне ліжко не вистачить. Але і Дашку чекати не будемо. Твій татусь учора скинув розрахунок, але він утричі більший за стандарт. Тож думаю, що це бонус для молодої сім’ї. Втім, можу помилятися, бо добрим ельфом він не здається.

— Дав — то й дав.

Настрій Ади змінюється, коли чує про гроші. А я теж розумію її стан. Пса взимку на вулицю нормальний господар не вижене, а тут — донька.

— Тоді не бачу проблеми в тому, щоб обрати нормальне ліжко. Не за всі гроші світу, але таке…

— Щоб не скрипіло… як твоє. А то вчора під твоєю вагою, бідолашне, так стогнало.

— Налякав? — аж цікаво почути про свої героїчні вчинки від свідка.

— Добре, що не вбився. А переляк уже пізно виливати.

Сміємося, ще довго обговорюємо деталі того, що варто придбати. І так вийшло, що майже до вечора ми блукали різними магазинами, салонами та ще багатьма точками на базарі. Звісно, попередили бабусю, щоб не чекала на обід. Отримали замовлення та знову рушили за покупками. Я разів десять бігав на зупинку, щоб покласти пакети.

А коли стомилися так, що ноги гуділи, вирішили зануритися у зручну піцерію. Не думав, що з Адою буде легко та весело. Вона була звичайна й говірка, звісно, намагалася мене дратувати, але я вже не злився.

І ось у кафе сіли поруч та уважно вивчали меню. Обоє зголодніли так, що бажали б бегемота з’їсти.

— Люблю сирну, та ось ця — цікава за складом, — вказівним пальцем показує на малюнки, а я теж уважно читаю склад.

— Годиться, я все їм. А ще б салату, кави, якесь тістечко...