29 глава

Тимур

Я схопив ключі від автомобіля, засунув ноги в черевики, не забув про пальто та вибіг з квартири, ніби за мною гналися чорти. Не варто було залишати це хитре стерво з бабусею сам на сам. Невідомо, яку версію одруження подала ця брехуха. Втім, за ті хвилини, що бачив перед очима, встиг зробити висновки: бабуся прийняла Аделіну без зайвих питань. І це дратувало. Подібного з Дариною не траплялося. Навіть не знаю, як бути у цій ситуації. Хоча… вчорашній судний день зруйнував усе те, до чого я так довго йшов. Жінка, яку я кохав останні десять років, пішла, і навіть не дала можливості пояснити мою нелегку ситуацію. Наша розмова була занадто бурхливою й нестриманою. Багато чого я пояснити не зміг — її це дратувало. Тож залишок вечора провів зі старими друзями та пляшками горілки.

І даремно, прокинувшись зранку, намагався домовитися з підсвідомістю, що вся дурня з одруженням була лише поганим сном.

Погода й сьогодні не радує. Моє авто в жахливому стані, але, дякуючи вищим силам, — неушкоджене. І так, учора я порушував правила, катався вуличками нічного міста в нетверезому стані, а потім ще у дворі, сидячи в салоні, з пляшки пив коньяк, який купив у нічному алкомаркеті. Варто загнати автівку на мийку — ось чому хочу їхати у той клятий торговельний центр. Усі зручності в тому районі міста.

Не зважаючи на те, що дме холодний вітер, я йду до парковки. Перевіряю номери та колеса, зрештою, заводжу двигун, щоб авто прогрілося. Дещо прибираю в салоні та складаю в багажник. Ніби все тепер до ладу. Але не в моєму житті. Втім, бути жертвою — не в моїх правилах. З друзями дещо перетер, і за тиждень зможу вийти на нову роботу. А поки є час, то варто якось влаштувати умовно сімейне життя.

Майже нічого не пам’ятав з того моменту, як дістався до квартири. Ноги ледь донесли до потрібних дверей, а потім — у стінах рідного дому — все розчинилося, мов сизий туман. Що та кому говорив — майже не пам’ятаю. Єдиний, перед ким соромно, — бабуся. Вона, переконаний, хвилювалася, хоча я встиг близько десятої надіслати їй повідомлення, що в гаражах з товаришами.

У ванній кімнаті довго вдивлявся у припухле обличчя — аж гидко стало. А ще торкався подряпин та злився на всіх, не виключаючи Аделіну. Це через неї я тепер позбувся всього. Хотілося змін. Варто постригтися та купити якісь нові речі, бо з тими клятими костюмами геть себе перестав радувати. Якось саме собою вийшло, що після душу та чищення зубів захотілося позбутися бороди. Не вагався. І за годину вийшов з ванної кімнати як нова копійка.

Бабуся щиро співчувала через мій учинок, а я нарешті з радістю поїв справжньої домашньої їжі. А поки вправно орудував ложкою, слухав бабусині коментарі з приводу вчорашньої пригоди. Проколовся в тому, що побіг за Дариною — варто було спочатку вдома навести лад, а вже потім рушати до жінки. Можливо, вона б до мого пізнього приїзду трохи оговталася та не реагувала б так сильно.

З кишені пальта дістаю гумку та кидаю до рота, уважно вивчаючи двір. І скільки ще чекати цю фіфу? Невже забула, що я тепер не її водій і не особиста нянька? Звісно, може мені нагадувати про шлюб та роль чоловіка, але натрапила не на того.

З цими неочікуваними змінами постало питання щодо подальшого комфортного проживання всіх дорослих у межах квартири. Зранку бабуся одразу сказала, що до неї — зась. Але ж моє ліжко не розраховане на те, щоб спати ще з кимось. Та й тут у бабці є вихід: «Поїдь у салон меблів та купи потрібного розміру — тим паче, що спальня дозволяє поставити вдвічі ширше». Так, то воно так. Але ж вона вже одного разу потрапила до мене… А якщо купити крісло? Слушна думка.

— І довго тебе чекати? — гримаю на Аду, яка повільно рухається до мене, та пізно розумію, що в неї проблеми з ногою.

— Ти сама люб’язність, котику.

Дивна, солодка посмішка дратує мене. Чого б це вона так заінтриговано мене вивчала?

Дістала. Сідаю за кермо та чекаю на це стерво, яке, щоправда, виглядає доволі привабливо. Сьогодні зовсім інша — чи то виспалася, чи заспокоїлася. Було б добре, аби так і залишалося, а мені нерви не псувала.

Ада сідає поруч і знову повертає до мене голову.

— Що вже не так? — спалахую, немов сірник.

— В інтернеті вже все місто пліткує про наше весілля. Які тільки версії не пишуть охочі до пліток.

— І де саме вичитала? Яка ж версія твого татуся?

— Дуже романтична. Майже кохання з першого погляду. Яких тільки перешкод ми не подолали, але лише завдяки впертості та наполегливості молодих перемогли почуття. Батькові довелося погодитися, адже єдина донечка — все, що залишилося у славнозвісного бізнесмена. І тепер молода родина вирушила в самостійне плавання.

— Гарний переказ. Писати прозу не пробувала?

— Переказую, а то раптом ти читати не вмієш. А володіти ж інформацією треба.

— Та мені плювати, що там намалював твій жалюгідний татусь. Можеш у моїй присутності його не згадувати.

— Як скажеш, милий, — очі сміються, коли вона дивиться на мене.

— Ця відповідь мені подобається, солоденька.

— Ось вони, фотографуй!

— Пані Аделіно, а все справді так, як розповів ваш батько?

— А як давно ви в стосунках?

— А ви вагітна?

Моє авто оточила юрба журналістів, спраглих до гарячих новин. Моя рука навмисно лягає на спинку Адиного сидіння. Здається, просто так нам звідси не вибратися.

— У тебе є план? — питаю з надією, бо, окрім силового методу, жоден мирний мені не спадає на думку щодо таких людей.

— Вийти та розповісти все, як нам запропонував «сам Зверхність»? — вказівним пальцем тицяє в стелю, а я гмикаю.

— Не думаю, що таким акулам догодиш.

— Але ж вони не підуть.

— Ти чоловік, тому виріши це питання.

— Це виклик чи наказ? — незадоволено гарчу, але натягнуто посміхаюся, торкаючись пальцями волосся дівчини. Вона щойно стягнула шаль та мрійливо розглядала руку з каблучкою.

— Та роби вже щось, їм хочеться підтвердження.