28 глава

Аделіна

А я стукаю у двері ванної кімнати та кажу:

— Мені необхідно до туалету й почистити зуби.

І це не від того, що я хочу накапостити чоловікові. Це звичайний ранковий ритуал для мене. Невідомо, скільки часу він там засідатиме, щоб відтерти весь бруд.

— Треба було раніше прокидатися. Це тобі не в палаці принцеси — спати до обіду.

— Я ніколи не спала до обіду.

— І чому я тобі не вірю?

Зрештою, двері ванної відчиняються, але Тимур не поспішає виходити. А я затуляю ніс, почувши неприємний запах з нетрів невеличкого приміщення. По хижому вигляду бачу, що йому зовсім не соромно.

— Бо бракує інформації?

Мовчить, сопе, немов чайник, та звільняє кімнату. Невже він справді спав десь у свинарнику? Дихати неможливо. Навмисне хапаю освіжувач та щедро бризкаю навсібіч, кашляю, бо краще не стає. От я і наробила лиха. Ніколи ще так швидко не вмивалась і не ходила по-маленькому. Зрештою, відчиняю двері та хапаю ковток чистого повітря, бо легені немов горять. А той регоче.

— І навіщо ти оцією хрінню тут надурманила повітря?! — волає Тимур.

— Вже краще смердить, ніж від тебе.

— Ранок неперевершений, Адочко. Ви — неймовірна пара.

Йду до кухні й гмикаю, намагаючись стримати обурення.

— Де ви бачили пару?

Бабуся весело дивиться на мене та жестом запрошує до столу. На тарілці — сирники зі сметаною, чай та ще декілька легких страв на вибір. Здається, я дуже хочу їсти. Звісно, тут немає моїх звичних продуктів, але сирники також підійдуть.

— Не страшно, просто у вас усе не так, як в інших: різні звички, виховання в сім’ї та характери. Але у шлюбі що головне, знаєш?

— Кохання? — питаю наївно.

— Це найголовніше. Але кохання приходить та йде. Головне у стосунках — чути одне одного, поважати. Щоб не всі були праві, а навпаки — розуміли, що в будь-якій ситуації винні двоє. Хтось не стримався, не почув, не виконав, не пожалів.

Схиляю голову, слухаючи. І додати нічого — це щирі й чесні слова.

— А ви з чоловіком добре жили?

Жінка посміхається та робить ковток чаю.

— Усяке було, але з роками додавалося мудрості. Шкода, що в молодості не берегли здоров’я. Вважали, що нічого не станеться. Але стреси, переживання... скоротили життя мого Дмитрика — серце не витримало.

— Скільки йому було?

— Не дожив до шістдесятого ювілею кілька місяців.

Нелегка доля в цієї жінки, але вона не втратила чарівності та віри в людей. Ось і зі мною бавиться.

— Не будемо про сумне. Краще заплануймо дещо цікаве. Наприклад, генеральне прибирання в кімнаті Тіни та Тимура: помити вікна, випрати штори. Ти молода — швиденько мені допоможеш. Раніше Тіна цим займалася, але тепер усе доводиться робити самій.

Посміхаюся, але ніяково, бо жодного разу вікон не мила. Звісно, дещо вмію, і то завдяки науці Дашки. Дашка! Я ж обіцяла їй зателефонувати.

— Звісно, допоможу… Але не обіцяю, що це буде якісне прибирання.

Бабуся сміється, бере мене за руку, погладжує її.

— Та я вчора бачила, як ти намагалася одягнути підковдру.

Посміхаюся, бо заплуталась не просто у кутиках. Якось так вийшло, що вся ковдра перекрутилася, і в купі тканини я була безсила.

— Це не біда. Якщо вчитися — то зрештою все вийде.

Ще з пів години ми балакали, встигли прибрати й розійтися по кімнатах, а Тимура все не було. Зате в мене був час уважно дослідити нетрі валізи та перевірити речі, які склала Вікторія. Негусто, але дещо важливе було, тож купувати не треба. Раділа, що косметичка теж зі мною. Здається, сама її туди поклала.

Улюблена шовкова піжамка та халатик також у наявності. І джинси з рожевим худі є. То не біда на перший час, поки Дашка не вишле інші речі зі столиці.

Увесь цей час я намагалася не ностальгувати, але такий крутий поворот, звісно, не входив у мої плани. Але ж як тепер продовжувати навчання? Де брати гроші — там сума немаленька. Чи, може, геть кинути те, що мені нав’язав татусь, і не парити мізки?

А це — варіант. У мене є улюблена спеціальність, то навіщо розриватися на різні сторони?

Останні пів години налаштовувала себе на те, що боятися не варто. І якщо дещо все ж маю придбати — треба вирушати якомога швидше. Провітрю голову та нарешті поспілкуюся з подругою.

Впевнено переодягаюся в джинси та худі, заплітаю волосся й оглядаю загальний вигляд у дзеркалі, що розташоване на шафі-купе.

— То ти йдеш? — безцеремонно вривається в кімнату, а я шоковано кліпаю, розглядаючи чисто виголене обличчя Тимура.

— Хто ти, воїне? — здивовано шепочу й кліпаю очима.

— Ти вже знову пила? — не розуміє моєї реакції Тимур.

— Адочко, підтвердь мої слова: йому краще виголеному, а не з тією бородою! — бабуся теж приєднується до нас.

— Здається, нам доведеться знайомитися ще раз, — оговтуюсь і переводжу все на жарт.

— Тимурчику, ти красень, молодший і свіженький.

Йому наші компліменти байдужі — він лише гмикнув і вийшов.

— За десять хвилин чекаю тебе в авто. Поїдемо в інший магазин. А ще треба купити нову серію «Санта Барбари»!

Ми з бабусею переглянулися, не розуміючи натяку…