26 глава

Аделіна

Не поспішаю, а навпаки приділяю більше уваги дослідженню кімнати. Ліжко, звісно, скромних розмірів, подібне за параметрами — у мене в столиці, в квартирі, де живемо з Дашкою. Неподалік — невелика сучасна шафа-купе. Взагалі речі доволі нові й привабливі. Навіть бежеві шпалери на стінах та килимове покриття освіжають простір. А найбільше мені подобається широчезне вікно з виходом на балкон.

— У вас гарна квартира, мені подобається.

— Ти, мабуть, звикла до більшого простору?

Бабуся поставила переді мною два кришталевих келихи та з пляшки налила червоного вина.

— Останні два роки я живу в невеличкій двокімнатній квартирі з подругою. Тому це звичне середовище. У будинку батька зовсім інші відчуття. Там ти собі належиш лише в межах власної кімнати.

— То у вас живуть наймані помічники?

— Так, але в іншому крилі.

— Зрозуміло. Але це неважливо. Краще випиймо за те, щоб ваш шлюб був вдалим.

Я ледь не вдавилася першим ковтком вина. Це як розуміти? Кліпаю очима й бачу в очах бабусі хитру усмішку.

— Дивно почути подібне від вас. Здається, нещодавно у вас була кохана жінка онука, — на останніх двох словах мій тон, певно, змінився на роздратований.

— То байдуже. Вона мені ніколи не подобалася, навіть коли вони були підлітками. Занадто хитра та брехлива. Але ж Тимур чує лише себе.

Дивно чути таке від бабусі. Хто сказав, що я краща?

— Ви ж мене зовсім не знаєте. То чому вважаєте, що я — кращий варіант для Тимура? Ще вчора ми майже терпіти одне одного не могли. Я його дратувала, він за слівцем до кишені не ліз.

— Дитинко, я життя прожила. Можливо, занадто романтична, але… Так, байдуже. Краще скажи, як тобі винце?

— Чудове. Це домашнє?

— Так. Презентував сусід, Владислав Петрович. Він з першого поверху.

— То він до вас залицяється? — сміюся та залюбки допиваю смачний солоденький напій, беру бутерброд та жадібно його жую.

— Де ж той хлопець? — з журбою каже бабуся, визираючи у вікно. — Якщо поїхав до Дарини, добра не буде. Вона вміє витрясти душу з тіла. А тим паче, за її планом дещо змінилося.

— Ви про що?

— Ти думаєш, вона забігає до мене тому, що відчуває симпатію?

— Не знаю, бо вперше її біля автомобіля побачила.

— Думаєш, чому вона не поспішала швиденько зійтися з Тимурчиком? Тому що жити разом з нами їй не хотілося. Щоразу натякала на те, що в нас, здається, є батьківська квартира онуків. Мовляв, могли б туди перейти, бо за паперами то Тінина спадщина, а ця квартира — Тимурчика.

Слухаю сімейну драму та дивуюся почутому. Звісно, квартирне питання часто-густо постає перед молодими сім’ями, але так відверто комусь вказувати, як краще... це дивно.

— Я щоразу їй повторювала, що жодним чином нам не завадять і житимемо разом. Тим паче Тіні невдовзі народжувати — від себе перший час її не відпущу, а йти зі своєї квартири не збираюся. Ще з весни була задумка виселити квартирантів, оновити ремонт і згодом перевести дівчинку з дитиною туди.

— Це нормальний розрахунок. Тим паче, це тимчасові незручності.

— Так-то воно так, але ж ця дівка і мене бажає виселити до онуки — уяви!

Обурення Марії Павлівни мені зрозуміле, бо не годиться керувати в чужій хаті.

— Тож допоможемо тобі, чим зможемо. А батько... Він, звісно, не правий. Але не хочу його судити. У цій історії будь-який бік — з рильцем у пуху.

Мої очі опустилися в тарілку з супом, бо заперечити нічого.

— Зрозумійте, вийти заміж силоміць — страшно.

— Але ж ти в жодному разі нічого не виграла. Зрештою, ти з сьогоднішнього дня — заміжня жінка. Від чого втікала...

— Я знаю... Але Тимур... Він інший.

— Не ідеалізуй того, кого погано знаєш.

— Знаю, але краще так.

Ми ще довго сиділи на кухні. З бабусею було легко та просто. Я дізналася багато нового про Тимура та його сестру, їхнє щасливе життя з батьками. Зрештою прибрали після себе та вирушили у вітальню — саме там мешкала бабуся. Тут її фото за склом у шафі, купа різних вазочок та фужерів, які її покоління полюбляло колекціонувати. А ще — кошик з нитками. Вона у вільний час багато в’яже та продає на базарі корисні речі — від килимочків до шкарпеток із м’якої вовни.

— А це пінеточки для онучки. А ще у спальні Тіни в шафі — костюмчики та шапочки. Це вже вона тобі покаже.

— Добре. У вас чудові вироби, ручна робота завжди в ціні.

— Це якщо хтось бажає авторської індивідуальності. Зазвичай люди звикли до сучасних матеріалів.

А потім були альбоми з фото та ще купа історій. На годиннику — майже сьома, а мого чоловіка не було. Це дратувало. Невже мститься мені за вчинене? Чи, зрештою, помирився з Дариною та залишився в неї? Не хочу думати про це, бо буду злитись! Міг би сьогодні цього не робити!

— А тепер допоможи мені змінити постіль у вашій кімнаті. Для цього я, врешті, дістану дуже гарний комплект постільної білизни. Мама Тимурчика колись подарувала на ювілей. А мені так шкода було його чіпати. Але ж тепер вам хочу тільки найкраще запропонувати. А ще ось тут, угорі, рушники. Обирай ті, які на тебе дивляться, тільки стілець із кухні принеси.

І я слухняно виконую накази бабусі, яка довірила мені найсвятіше — роками зібране добро. Не зважаю на те, що нога ниє, бо ж не жінці лізти за речами. І я, зрештою, з цікавістю вивчаю неоціненні жіночі скарби та обираю рушники різного розміру. Також — постільну білизну, яка дійсно має цікаве забарвлення.

— А ще тобі потрібні халат і нічна сорочка. Чи в тебе є?

— Нічого не можу сказати, бо сумку збирала помічниця.

— Тоді не проблема. Якщо на перший час не погидуєш бабиними речами, то залюбки поділюсь.

Я несу стілець до іншої антресолі та виконую вказівки. Ось там на очі натрапили стоси халатів на різні смаки: теплі, з тонкого матеріалу. А поруч — мереживні сорочки, такі колись давно купували всі жінки нашої країни. Наша примірка була веселою та незвичною. То скільки ж років ці речі пролежали на другому поверсі шафи?