25 глава

Аделіна

Ледь дошкандибала до під’їзду, і це половина справи. І як я маю потрапити до під’їзду, коли на кожних дверях встановлені ключі безпеки? Стою, як дикунка, задираю голову вгору, розглядаючи дев’ятиповерхівку. Повертатись та брати ключі не хотілося. Не встигла я розчаровано зітхнути, як двері відчинилися, а на порозі з’явилася гарна жінка — струнка, усміхнена, у спортивному костюмі та вовняній жилетці.

— Ти з Тимуром приїхала?

— Так! — занадто радісно прозвучав мій голос.

— Ходи, дитинко, вже вдома все обговоримо.

— Дякую, Маріє Павлівно.

— Ой, ти навіть моє ім’я знаєш? А я твого — ні.

— Аделіна, рада з вами познайомитися.

— Хутко до ліфта та до квартири, на носі зима.

Мені поки що ніяково, але поруч із жінкою не відчуваю дискомфорту. Вона щиро усміхається та тримає ключ від квартири в руці, а я чомусь на ньому зосередилася.

— Що? Ви щось спитали?

— Так, але ти не зі мною.

— Перепрошую, день такий напружений, хочеться щось поїсти та поспати, — почухую кінчик носа правою рукою та зітхаю.

— Така молода, а вже заміжня…

Моє обличчя палає ще більше. І я не знаю, що варто додати. Жінка не наполягає, бо, мабуть, розуміє, що я не волію багато говорити.

— Ось наш палац. Тут усе скромно, без зайвих євроремонту, але для нас зручно. Роздягайся, одяг ось у цю шафу, капці я тобі поставила біля порогу на кухню. Якщо бажаєш помити руки, ванна кімната ліворуч, туалет теж. А я готую нам обідній стіл. Тимурчик приєднається?

— Мабуть.

Не поспішаю роздягатися, роблю це повільно, щоб якнайкраще розгледіти місце, де зазвичай мешкають люди середнього достатку.

(23.02.25)

— У мене є свіжозварений супчик з вермішеллю та фрикадельками. Тобі налити? — виглядає жінка з отвору кухні і уважно мене розглядає, бачу здивування в її погляді.

І не дивно, бо я нібито у своїй весільній сукні. Випадково бачу неподалік велике дзеркало, вмонтоване у шафу з верхнім одягом. Звісно, бліде припухле обличчя, а ще й заплакане, тепер нелогічно гармоніює з сукнею.

— Я залюбки з’їм усе, що ви мені запропонуєте.

— Оце по-нашому. Тимурчик теж ніколи не влаштовував бойкот.

Вона швидко зникає, а я врешті рушаю до ванної кімнати, де за короткий час намагаюся привести себе в норму. Невже мої поневіряння хоч на залишок дня завершилися? Вже боюся про щось думати.

— Маріє Павлівно, а у вас є зарядний пристрій для телефону?

Перш ніж звернутися за допомогою до жінки, я відшукала в нетрях сумочки телефон.

— А у тебе який?

Я кусаю губи та показую своє "яблучко". Звісно, навряд чи жінка має оригінальне зарядне, але вже байдуже чим заряджати. Бачу, що Тимура я не дочекаюся. Невже побіг за своєю «коханою жінкою»?

— Зрозуміло, зазвичай я у цьому не розбираюся. Це у мене онуки тямлять у сучасних технологіях, а я лише користувач. Але моє зарядне лежить у вітальні на столику, можеш там поставити телефон.

— Дякую. — Не поспішаю йти, бо ніс уже вловлює аромати їжі, яку на столі приготувала бабуся. Живіт знову починає протестувати. — А Тимур вам не говорив, коли підніметься?

— Дивно, а що, тобі нічого не сказав?

— Ні.

Жінка підходить до вікна та дивиться вниз.

— Автівки немає, можливо, кудись поїхав.

Не кудись, а до своєї! Я вилітаю з кухні та навмання шукаю потрібну кімнату. Мені щастить, тому швидко кладу телефон на стіл.

— Я так розумію, що у мого онука щось трапилося. Він нічого конкретного не говорив, але ж я йому не чужа. Серцем відчуваю, що потрапив у негарну ситуацію.

Мені соромно говорити всю правду, тому я ложкою колупаюся в тарілці та іноді визираю у вікно. От що я маю їй сказати? Якби цей "типу чоловік" хоч на хвилинку забіг та хоч слово кинув. Але ж ні, засвербіло йому полетіти за коханкою! Тепер маю ошелешити бабусю новиною.

— Тимур і я…

Кладу ложку поруч із тарілкою та беру шматочок хліба, бо нервуюся й щипаю його на дрібні частинки, а потім кладу до рота.

— Ви що? Потрапили у якусь негарну ситуацію? Ти ж донька Корольова? Ім’я у тебе незвичайне…

— Він ні в чому не винен, це все я. Але це нелегко. Пробачте!

Я вибігаю з-за столу та біжу в першу-ліпшу кімнату, і через сльози геть не розрізняю дороги. Лише бачу перед собою ліжко й падаю на нього, накриваючи голову подушкою, щоб не було чути, як рветься на волю моє безсилля.

За декілька хвилин моєї руки торкається тепла долоня — погладжує, намагаючись заспокоїти. Матрац поруч прогинається, а я змушую себе зупинитися.

— Всі живі? — бабуся підіймає подушку.

— Так, але…

— Тоді чого плакати? Якщо частину проблем можна вирішити домовленостями, а іншу — грошима, то нічого страшного.

Її правда. Але у моєму випадку невизначеність у найближчому майбутньому лякає.

— Ваш онук мене ненавидить. І я його розумію.

— І з чого такі невтішні висновки, дитинко? — вона лагідно торкається мого волосся та прибирає пасмо з обличчя.

Зітхаю та сідаю, дивлюся на пальці, а потім показую праву руку. Марія Павлівна посміхається, але, мабуть, не одразу розуміє, про що я.

— Ти втекла з весілля, а він змушений був тебе рятувати?

— Я зробила щось таке, що він потрапив під гарячу руку мого тата. Маріє Павлівно, перепрошую, але я ще нічого вам пояснити не зможу, це нелегко.

— Так, ми нікуди не підемо, поки ти не поясниш, у що вплутався мій онук.

Рішучість на обличчі жінки — красномовна. Нервово тру пальці на лівій руці, намагаючись зібратися з думками. Слова ніби застрягають у горлі, але ж це не вихід.

— Він одружився зі мною декілька годин тому. А в газетах завтра будуть наші весільні фото.

— Господи! — жінка притискає руки до обличчя та здивовано дивиться на мене. — Це так не схоже на Тимура… Він… у нього ж Дарина… Славко…

— Пробачте, — притискаю долоні до обличчя й гірко зітхаю.