24 глава

Тимур

— Читай і хоча б елементарне запам’ятай. До речі, завтра виходить романтизований сезон нашого одруження. Дрібниць не знаю, але твій татусь, а мій свіжоспечений тесть, обіцяв пекельну історію про двох пристрасних закоханих.

— Ти з ним спілкувався?

— Якщо це можна так назвати. Він вказував, а я стримував себе, щоб не розквасити йому носа.

Аделіна обережно розгортає свідоцтво про шлюб і уважно вивчає написане.

— Ого, оце поворот! – сміється, торкаючись очей.

— Істерика?

— Ні, вибач. З Корольової в Княгиню… це треба вміти… Але мені подобається.

Вона знущається? Уважно вивчаю її обличчя, але ні, вона якось дивно вказівним пальцем водить по рядках з прізвищами та іменами.

— Тобто принцесу все влаштовує? – сарказм узяв гору.

— Так, усе ідеально. Княженко Аделіна Вікторівна! Тільки як тепер ми будемо жити?

— Як? За наказом татуся – разом. Якщо ослухаюсь…

Переповідаю всю розмову, нехай знає, чому, власне, мені зобов’язана. Та чи зрозуміє?

— Тобто він заборонив тобі продовжувати стосунки з коханкою?

— Вона не коханка! – огризнувся я.

— Вибач, забула… кохана жінка.

— Все. Розумій татків меседж як хочеш, мені байдуже. А від себе додам: у моєму домі — мої правила. І не намагайся хитрувати, інакше будеш жити деінде чи повернешся до татка. І щось мені підказує, що цей фіктивний шлюб йому вигідний доти, поки гамір з новинами не уляжеться. А потім хто його знає, що ще захоче зробити з тобою. Тільки наступного разу він буде діяти хитро й неочікувано.

Ада гарчить та стукає мене рукою в груди, приліплюючи свідоцтво до сорочки.

— Побачимо!

Що саме? Хотілося запитати, але більше не маю бажання. Сподіваюся, що почула. А якщо ні, то навіть на папері правила напишу та перед носом повішу.

Близько години рухалися до міста, ще зо двадцять хвилин їхали в місті до району, де жила моя родина. Добре, що написав повідомлення бабусі, щоб чекала гостю. Обіцяв при зустрічі все розповісти. Тіна поки що в лікарні, але їй я доповім пом’якшену версію одруження, нехай не переймається ще й за мої проблеми. У неї важлива місія — виносити дитину.

— А де ти мешкаєш?

— Неподалік від центру. У нас зручна трикімнатна квартира з окремими кімнатами.

— У центрі? Круто. Там, чула, найдорожча нерухомість.

— Якщо це новобудова. А мою квартиру дід отримав, працюючи в міліції.

— То ти з поважної родини?

— Так, мій батько теж був поліцейським.

— Був? Пробач, майже нічого про тебе не знаю.

— Мама викладала у музичній школі, батько працював у поліції. Бабуся — колишня вчителька, а Тіна пішла її стежкою: навчається в педагогічному виші.

— У вас чудова родина.

— Була... П’ять років тому в татків автомобіль влетіла вантажівка. Вони загинули на місці.

 Дівчина починає махати руками перед обличчям, мабуть, так проганяючи сльози.

— А твоя сестра… вона вдома?

— Тимчасово в лікарні. У неї чергова підтримувальна процедура, ця вагітність нелегка для її організму.

— Ти її любиш…

— Вона моя єдина рідна душа, бо коли не стане бабусі…

Ада повернула голову вбік, мабуть, знову приховує сльози. Мені теж гірко від спогадів, але теперішнє — теж не солодке.

Нарешті на світлофорі змінюються вогні, і я рушаю праворуч, щоб зрештою заїхати на стоянку біля будинку. Першим виходжу з авто, поки Аделіна намагається привести себе до ладу. Беру пальто і лише потім помічаю неподалік постать Дарини. Дивно, я не говорив, що невдовзі повернуся.

— Привіт, котику! — вона обіймає мене й цілує так пристрасно, що перехоплює подих. Одразу ж її обіймаю й теж палко відповідаю. — Сумувала за тобою.

Її рука торкається мого волосся, ніжно пестить.

— Я теж. Пробач, що вчора не зміг приїхати. Голова боліла так сильно, що краще було не ризикувати здоров’ям уночі.

— Я не серджуся. Адже тепер на два дні ти тільки мій? Я малого до свекрухи відправила, а оце тільки поверталася від твоєї бабусі.

Я закам'янів, почувши її слова. Бабуся промовчала чи щось розповіла про гостю? Не можу розібрати з виразу обличчя коханої, бо її емоції часом — таємниця для мене: вміє чудово приховувати свій стан, хитрувати.

— Тимуре, ти довго?

У голові мільйон лайливих слів! Якого біса вона з’явилася саме зараз? Невже не бачила, що я спілкуюся з жінкою? Навмисно це зробила?

— Це хто така?! — реакція Дарини не забарилася.

— Я потім тобі все поясню.

— Мені не потрібно потім. Хто вона?

Жінка вмить стає ворожою не лише до Ади, а й до мене — відштовхує та закипає, немов чайник. Зараз ще й чергова серія "Санта-Барбари". Вітаю вас, шановні глядачі!

— Це донька господаря. Треба їй допомогти. Дарино, я за декілька годин до тебе приїду, не починай.

Я дивлюся на беземоційну Аделіну, яка манірно знімає рукавички та ніби струшує з рукава пилюку. Обручка! Як я міг забути? Чому не зняв?!

— Це що?!

Очі немов у яструба! Як у цих жінок усе виходить? Це вроджене?!

— Обручка, але послухай — так треба… тимчасово.

— То тебе купили?

— Не в цьому справа, послухай…

— Та пішов ти, виродку!

Дзвінкий ляпас вже вдруге за день прилітає мені. Але з цим я навіть не збираюся сперечатися.

— Не йди, давай поговоримо. Зачекай мене в машині, за п’ять хвилин я повернуся.

— Більше ніколи до мене не наближайся! Почув?!

Мовчу, бо треба перетерпіти цей емоційний вибух.

— Ти почув?!

— Ні. Але нам, бачу, варто охолонути.

Дарина швидко йде геть, а я повертаю голову до Аделіни та шиплю:

— Тобі краще тікати!

— Далеко? Вкажи, на який поверх?

— Я тебе ненавиджу! — Стукаю долонею по капоту, а черевиком — по колесу.

— Тобі ж дали вказівку, то дотримуйся ролі.

— Навіть так?! А ти й рада?! — наступаю на неї, але дівчисько й не думало тікати, бо нога все ж трохи болить — бачу, що не спирається на неї повністю. — Чи думаєш, що між нами буде щось подібне цієї ночі?