22 глава

Аделіна

— Тільки не ламайся, бачу ж, що кинув тебе твій благовірний. Чи сама ти речі зібрала?
Ого, так багато передбачень. Він часом карти Таро не кидає? Встаю та незадоволено ставлю руки в боки. Машина нічогенька. Але тому типу за кермом далеко за п’ятдесят.

— Не переймайтесь, пане, це не ваша проблема.

— Та чого така бойова? Не скривджу, сідай, підкину, куди скажеш.

Ага, підкине герой. Грошей у мене немає, а за просто так у цьому місті ніхто тебе не пригріє.

— У мене немає готівки, тож не треба.

А впертий цей дядечко. Бачу, що вистрибує з машини, а я розгублено озираюся, бо тікати з сумкою буде нелегко. Хапаю речі, а парасольку тримаю лівою рукою — у випадку чого тикну того сміливця в око.

— Та що ти боїшся? Не скривджу.

Наближається незнайомець, запалюючи цигарку та роблячи глибоку затяжку. Помічаю обручку на його пальці, і це ще більше дратує.

— Та чому ви до мене чіпляєтесь? Я чекаю на знайомого, невдовзі під’їде.

— А обманювати — негарно.

От пика нахабна! До того ж так по-хижому посміхається та безсоромно оглядає мене з голови до ніг. Як же мене дратують подібні мерзотники! Тільки від одного залицяльника відхрестилася, а тут інший — не ліпший. Хочеться гарчати від відчаю, але якби ж це допомогло у вирішенні моїх проблем.

— А ви не могли б дати свій телефон? Мені треба зателефонувати.

Чоловік запитально подивився на мене, а потім знову посміхнувся. Засунув руку до кишені, дістав смартфон, покрутив його в руках і сказав:

— Поговориш, якщо потім поїдеш зі мною.

Ідіот!

— А навіщо потім мені їхати з вами, якщо я викличу таксі?

Чомусь мене беруть сумніви, що я здоровенька доїду до міста. Добре, якщо живою залишуся. Не знаю, можливо, перебільшую, але не люблю подібні ігри. Невже в мене на лобі написано «хвойда»?

Чоловік докурив сигарету та впевнено рушив до мене. Я заверещала, виставляючи парасольку вперед. Він зареготав та вибив її з моїх рук.

—Чого ламаєшся? – озирнувся на всі боки та спробував схопити мене за руку, але я встигла відбігти обабіч дороги та критично оглянулася в пошуках бодай когось на цій міжміській трасі. Жодної автівки!

—Йдіть геть! Ваша допомога мені не потрібна! Краще застрибуйте в свою автівку та накивайте п’ятами, бо я запам’ятаю ваш номер та запишу заяву!

—Авжеж, напише вона. Давай, залізай!

Здоровань хапає мою сумку та тягне так, що я ледь не падаю. Бог з тими речами — краще тікати, бо тоді мені не буде порятунку. Штурхаю величезне тіло, але що там моя дівоча сила. Сумка залишається в руках реготливого мужика, а я дременула в протилежний бік від руху його авта. Звісно моя спортивна підготовка непогана, але рухатися у чобітках на високих підборах та дорогому пальті, на жаль, украй незручно.

Отой регіт, який лунає за спиною, змушує мене не зупинятися. Якщо він мене зловить, то ніч із Тимуром здаватиметься щастям.

—На таких високих підборах далеко не втечеш, кізочко!

Даремно повернула голову назад, бо попереду на мене чекав підступний камінець. Підошва підсковзнулася, і я ледь не злетіла на траву. Мій жар збільшився у розмірах, бо нога почала нити, а незнайомець навіть не намагався швидко бігти. Його швидка хода була як знущання з мене.

— Красуне, твої стрункі ніжки мене зачарували. Ти і в ліжку така гаряча?

Плакати несила, бо спроби рухатись вперед ще більше напружують праву ногу. Невже у цей час не буде жодної автівки? Чому мені так «щастить»? Цей дрібний дощ, слизька дорога, незручний одяг. Мій мозок невдовзі вибухне від образи на цілий світ.

Я вже майже не біжу, бо немає сенсу. Горло стискає від холодного повітря, а рясний дощ вмиває моє обличчя. Косметиці можна сказати «гудбай». А ось нозі геть не позаздриш.

На моє плече лягає важка рука й розвертає мене. Зойкаю та намагаюсь штовхнути незнайомця. А він регоче й намагається мене схопити за руку. Помічаю, що не так далеко я втекла, та це страх очі великі робить. Наївно вважала, що подолала чималу відстань.

— Рятуйте! — з останніх сил верещу та намагаюсь вирвати руку, яку, немов лещатами, тримають чужинські руки. — Нікуди я не піду!

— Всі ви такі, удаєте невинних, а потім...

— Не всі такі, як ті, на яких ви звикли кидати оком.

— Мала, не ображу, виконаю все, що скажеш!

— Ні! Відпустіть!

— Ти глухий? Дівчина не бажає їхати з тобою.

За потоком сліз та моїм вереском я не одразу почула, що поруч зупинилася чиясь автівка. Порятунок прийшов звідки не чекала. Але не все так просто.

— Вали, хлопче, тут сімейні розбірки. Донька нерви тріпає, з дому втекти хотіла, — бреше той скотина та міцно мене тримає за зігнуті руки, а я не можу побачити, хто ж там такий ризикнув, бо голос із першого разу не впізнала.

— Люба, а чому я думав, що у тебе інший татусь? Щось не сходиться. Хто з них справжній?

— Вали! — гарчить незнайомець та не ведеться на слова мого чоловіка, а всередині мене вже ридає маленька, ображена дівчинка.

— Тимуре, він хоче мене викрасти та зґвалтувати! Допоможи!

Хватка велета слабшає, я користуюся ситуацією та кінчиком чобота б’ю виродка по нозі. Це було боляче, впевнена, бо він загорланив так, що я ледь не оглухла.

— Складай речі в авто і сідай сама! Швидко!

— Тимурчику, я так рада тебе бачити! — я хапаю його за шию та цілую в губи.

— Ти холодна й мокра, а ну геть звідси! — гарчить цей тигр.

— Сука, я тебе запам’ятав! — кидає прокляття недолугий залицяльник, а я стрімголов мчу до сумки, щоб якомога швидше заховатися від небезпеки. Втім, не забуваю спостерігати за тим, що відбувається неподалік.