21 глава

Аделіна

Лише за годину ця тусовка розбіглася, а я жадібно жувала канапку з червоною ікрою, щоб хоч якось утамувати голод. Тимур лише зневажливо поглянув на піднос і відвернувся до вікна.

У вітальні ми залишилися одні, навіть двері за собою активісти зачинили.

— Ти хоча б щось з’їв.

— Не помру. Краще хвилюйся за себе.

З набитим ротом завмираю та не можу нормально ковтнути ледь пережований шматок. Я його розумію, сама в такому ж стані. Та я себе знаю — ще знепритомнію від голоду.

— Сподіваюся, за годину ми вже звалимо з цієї клітки, — невпевнено, але оптимістично припускаю.

— Не жалкуєш?

Запиваю їжу шампанським та витираю губи серветкою. Лише тоді рушаю до Тимура та обіймаю його за талію, схиляючи голову на його плече.

— Ти справжній герой. Дякую.

— Це не геройство. Це ідіотизм, розумієш?!

Він мене відштовхує та сідає у крісло, стискаючи вуха руками. Його лихоманить? Трясця!

— Як мені загладити провину?

Наївно, але варто спробувати.

— Можливо, поговориш з моєю коханою, поясниш усе? Наприклад, чому саме мене обрав твій татусь крайнім? Про ту ніч, про те, що ти накоїла?!

— Тоді навіщо погодився? Чому сам запропонував угоду?

— Бо твій татусь не просто тиран, він справжній злочинець. Знаєш, моя родина не дуже зраділа б, побачивши на моєму тілі наслідки «нещасного» випадку.

Горло стискає спазм. Хапаю пляшку та плескаю в келих нову порцію алкоголю.

— О, так! Ти ще раз напийся та влаштуй новий, завершальний акт! Залиш келих на підносі!

— Не вказуй мені!

— Ти або слухаєш мене, або наші шляхи розходяться!

— Та пішов ти!

Я залпом випиваю шампанське та закушую цукеркою. Розлючений Тимур вириває з моєї руки келих та жбурляє його в стіну.

— Тоді кожен сам за себе! Більше ані хвилини тут не залишуся!

Мовчу. Нехай валить! Без нього сама впораюся. Байдуже. Мені не потрібна нічия допомога.

Хапаю ще один бутерброд та йду на вихід. Тимур вже давно розчинився у просторі. Я ж виходжу до коридору та бачу напружену Вікторію, яка щось складає у мою сумку. Здається, це щось із їжі.

— Тут трішки смаколиків. Ти знесилена, дитинко. Як дістанешся дому, подзвони чи напиши.

— Звісно.

Шукаю чобітки та взуваюся. Гарні, але не надто зручні туфлі залишаю біля шафи. Тягнуся до пальта та одягаю його з якоюсь приреченою посмішкою. Кого намагаюся втішити — Вікторію чи себе?

— Шапку надягни, там холодно. Парасолька теж знадобиться. І ще твоя сумочка. Не переживай — усе цінне там, я її від твого татуся сховала.

— Дякую, ви — найкраще, що бачив цей будинок.

Звісно ж, я вдягаюся тепло, перекидаю сумочку через плече та уважно перевіряю свої збереження. Цікаво, чи картки справді заблоковані? Хочу перевірити на телефоні, але згадую, що він десь у куртці.

— Мій телефон! Де він?!

— Ой лишенько, ледь не забула. Ось він, вібрував у кишені. Там небагато заряду.

— У мене десь був павербанк.

Дивно, що жодна особа більше не з’явилася на моєму шляху, коли я йшла до брами. Лише Руслан Петрович уважно спостерігав за мною та напружено палив свої фірмові сигарети.

Лише відійшовши від родового гнізда, з цікавістю занурююся у телефон та картки.
Сволота! Заблокував! Усе до копійки. Обидві картки — по нулях.

Починає нудити від нервового перенапруження. Чи то сльоза, чи крапля дощу прокотилася по щоці. Неприємна погода, навіть тепле пальто погано зігріває. Чи це вже в мене починаються наслідки переохолодження?!

Кутаюся краще, намагаюся відшукати рукавички та шарф. Жалкую, що не склала речі у валізу на колесах. Подібні об’єми завжди мене дратували. Нічого корисного не знаходжу. Пальці вже побіліли від холоду. І справді, знову почав сіяти дрібний дощик.

Таксі! Так, лише воно допоможе виїхати з цього району в центр. І тільки під час поїздки зможу обрати собі недорогий готель. Добре, що є гроші, які так вчасно позичила Маргарита.

Гроші! О ні! Вони залишилися в піджаку Тимура, а його слід прохолов. Зателефонувати! Пізно розумію, що номера Тимура в моєму смартфоні немає. Починаю тихо плакати. Догралася? Але маю останню надію — гаманець у сумці. Рука роздратовано нишпорить у пошуках цього щасливця. Долоня палає від напруження та адреналіну. Зазираю всередину й стогну від відчаю. Там лише кількасот гривень і дріб’язок.

Звісно, можна зателефонувати Дашці, щоб перекинула гроші, але ж я тимчасово не маю картки.
Як бути?

Відчай взяв гору, і сльози стали ще ряснішими. Пальці змерзли, а парасолька стала огидною, бо лише заважала гріти руку в кишені. Піймати попутку? Але чи безпечно це? Завжди вчили, що не варто сподіватися на безкорисливу допомогу.

Вже далеко за дванадцяту дня, а я й досі не маю хоча б приблизного плану для подальших дій. Та без грошей шансів немає. Що маю? Завтра п’ятниця, отже, зможу завітати у найближче відділення банку та оформити нову картку. Але ж чи безпечно це?

Знову копирсаюся у сумці в пошуках телефону. Одна надія — на тверезий розум подруги. Вона обов’язково вигадає щось геніальне!

— Дашко, у мене таке сталося!

Для комфортної розмови мені довелося зупинитися, поставити сумку на зів’ялу траву.
Добре, що мала гарнітуру, тому руки тримала в кишенях, а дратівлива парасолька примітивно висіла на моїй маківці, бо нічим її не фіксувала. З кожною новою деталлю чула від подруги щирі зойки та міцну лайку в бік татуся.

— Так, а куди подівся твій новоспечений чоловік?

— Мабуть, полетів до своєї коханої жінки, — манірно передражнила його вислів.

— Оце так халепа, Адко! Але не пускай бульки з носа. Краще викликай таксі, або я тобі це…

— Алло! Алло! Дашко! Тільки не це! Та що за день! Хто вкрав мою удачу два тижні тому?!

Змахую нову порцію непрошених сліз. Не розкисати, ганчірко! У тебе є павербанк. От тільки питання в тому, чи й він заряджений.