20 глава

Аделіна

На що я очікувала, коли погодилася на угоду, запропоновану Тимуром? Найближче майбутнє мене страшенно лякало. Куди рухатися, що робити далі? Мені все більше здавалося, що вже час їхати до психлікарні.

Ще місяць тому я була щасливою студенткою, а сьогодні — злидарка й самотня у цілому світі. Мені майже двадцять один, але твердого ґрунту під ногами не маю, бо вся моя енергія зосереджена на навчанні. А тепер що?

Звісно, платити за навчання на фінансовому факультеті я не матиму змоги. Тож залишається мій найліпший вибір — заочне навчання на іноземному факультеті.

Весь цей час я намагалася пригадати, скільки грошей маю у готівковому еквіваленті. І, виявляється, Дашка мала рацію. У жодному разі не варто довіряти чоловікам, а ще потрібно мати подушку безпеки.

Але в моїй скриньці не більше ніж двадцять тисяч і кілька дорогоцінних прикрас, які колись дарував тато. Сподіваюся, що він не змусить мене їх повертати.

Тож із чим я входжу у доросле життя? Тридцять тисяч — це не велика сума для нашого міста. Де зняти однокімнатну квартиру? І взагалі, де ночувати вже сьогодні?

— Допоможеш мені дістатися до найдешевшого готелю чи костелу? Мені треба якось влаштуватися.

— Потім про це, під мостом не залишишся — щось вигадаємо.

Більше не тисну. Йду до ванної кімнати та без запалу риюся в косметичці, щоб із блідого обличчя зробити свіже й хоч трохи живіше.

На всі процедури пішло не більше як десять хвилин. За цей час мій мозок адаптувався до суцільної тиші. Голова й досі розколювалася. У шлунку неприємно ніло, хотілося пити та просто поспати. Але ж тепер моє життя стає зовсім іншим .

Дорогу мені люб’язно вказали, тож вперто йду в зазначеному напрямку й зціплюю зуби, щоб не заплакати. Вже краще так, ніж залишитися з тим виродком Доценком.

А ось чи соромно мені перед Тимуром? Звісно ж, соромно. Але я й подумати не могла, що куля зрікошетить саме так. Я помилилася, але моя помилка коштує свободи іншої людини.

Втім, із будь-якої ситуації є вихід. І Тимур має рацію: треба потішити татову геніальність. А тоді тікати щодуху. Маю думку, що варто прямувати до столиці. Але першу поговорю з Дашкою. Вона у мене ще той генератор шалених ідей.

Мій загальний зовнішній вигляд, звісно, ​​неперевершений. Улюблена сукня й досі зберігала свою неповторність. І моя майже модельна фігура в ній виглядала, без зайвих вихвалянь, просто ідеально.

— За п'ять хвилин з'являтися конвоїри, тому варто випередити ворога.

Весь цей час Тимур невідомо де вештався, але, мабуть, копірсався в телефоні. Кожна згадка про його жінку щипала мене. Чому? Навіщо?

Втім, досі у мене не було часу проаналізувати свої нічні спогади й розумію, як я до них ставлюся. Догралася.

Коли Дашка почує про моє славне алкогольне геройство — помре зі сміху! Але все потім. Сила не вистачає на ці почуття гойдалки.

Та що вже маю…

— Йду. Але ще кілька штрихів. Будь ласка, візьми мою сумку, а я одразу заберу своє улюблене пальто. Ми ж одразу поїдемо звідси?
Тимур дивно мовчить, але слухняно бере міцною рукою сумку, поки я у шафі відшукую пальто.

— Ти щось на зміну взяла? Не будеш же в цій сукні їхати в світ білий?

— Не думала про це. Але не переживай, не змерзну.

Показую, що ноги вбрані у тілесного кольору колготки.

Знову нічого не каже, а просто рушає геть першим з цієї зразкової спальні, з якої після мого вступу до вишу не залишилося жодної згадки про мою присутність. Сучасний дизайнерський ремонт стер мою ідентичність.

Дивні відчуття всередині. Навіть не шкода залишати ці стіни. Здається, з ними я відверто попрощалася ще два з половиною роки тому, коли врешті наприкінці серпня поїхала геть. Поїздки додому були короткотривалими, а літні канікули намагалася провести активно: десь поїхати з Дашкою, групою чи відвідати корисні курси.

Що відчував Христос, йдучи на Голгофу? Відчай? Розчарування? Досі не знаю. А ось про себе можу сказати, що, незважаючи на те, що попереду безпросвітна темрява, довіритися Тимуру не так страшно, як тому Доценку. Досі гидко згадувати його манірну поведінку, а ще бридкі поцілунки. Так, одного разу, коли залишилися сам на сам на веранді, той недомірок намагався залізти мені під спідницю. Мені чомусь тоді здалося, що його збуджувала інформація про те, що я незаймана.

Тепер гмикаю та відчуваю, що щоки запалали від того, що вчинила вночі. Каятися вже пізно. Але подібний досвід запам’ятається надовго.

Тимур дивно мовчазний. Втім, не в однієї мене, мабуть, мозок кипить. Він взяв на себе основний удар. Цікаво, а чи ще хтось із оточення татуся був здатен на подібний вибрик?

Злюсь на себе, на батька, на ситуацію загалом.

— Невже вчасно? — на весь коридор проскандував татусь.

А на обличчі радість, ніби зняв одну маску, образ із сотень, натягнув іншу — і тепер зовсім інша людина. Чи це він так святкує свою перемогу над Доценком? Не заздрю тому негідникові. Тепер татусь дасть йому чосу. А найгірший варіант — знищить як бізнесмена. Втім, не моя турбота.

Мовчимо. Поруч з’являється Вікторія Олександрівна й протягує мені елегантний весільний букетик. Він чарівний, але, беручи його до рук, відчуваю пекучий біль. Черга Тимура: йому Вікторія на кишеньку піджака чіпляє невеличку квіточку. Це, мабуть, для святковості. Бісить.

— А тепер посміхаємось і вдаємо щасливих закоханих.

Вікторія жестом вказує на вітальню. І, зробивши крок у глиб кімнати, дивуюся грандіозним змінам. Тут і купа вазонів із квітами, під однією зі стін — весільна арка, ще купа різного мотлоху. Гарно, не буду брехати. Але ж настрій геть не щасливий.

Непомітно себе щипаю й протвережуюсь. Досить гнівити вищі сили своєю невдячністю. Не захотіла за Доценка — тепер не йдеш. Що не так? А те, що наші бажання збуваються, та здебільшого з такими неочікуваними наслідками, що хапаєшся за голову.

Чи варто зайвий раз занурюватися у спогади, які принесли нам із Тимуром це фіктивне дійство, влаштоване геніальним татусем?