19 глава

З-за рогу виринає розгнівана постать любого таточка та, немов розлючений бик, несеться вперед. Один неправильний рух – і цей навіжений знесе нас із ніг.

— Я тебе у психлікарню запроторю, ідіотко!

Впевненим рухом ховаю Аделіну за спиною та іншою рукою роблю жест «стоп». Не вистачало рукоприкладства у бік малої.

— Це був би номер, — отруйне слівце необачно злетіло з язика моєї так званої нареченої.

— Та як ти смієш!

— Тримайте себе в руках! — гарчу беземоційно, але ж бачу, як той за будь-яку ціну намагається схопити доньку.

— Не хочете по-нормальному — буде з примусу! — ледь не плюється у наш бік. — Якщо за тридцять хвилин ви двоє добровільно не прийдете в кабінет на церемонію, клянусь, Адо, пристрелю цього заступника власними руками. За мною! Досить ігор!

Ми мовчимо, лише ошелешено проводжаємо купку людей. Ще, мабуть, зо дві хвилини не могли зрушити з місця. Лише голос Вікторії Олександрівни змусив нас оговтатися.

— Адочко, дитинко, мерщій до спальні. Там Маргарита приготувала тобі сукню. Мені є що тобі сказати. Хутко!

Дівчина бере мене за руку та веде до власної спальні.

— Куди поділася Марго? Я бачила її з дорожньою сумкою.

— Після повторного скандалу вона зібрала речі та поїхала.

— Це я у всьому винна! — знесилено сіла на краєчок ліжка.

Я уважно вивчав дівочу кімнату й усвідомлював, що в цих стінах не було жодної індивідуальності — жодних звичних для дівчат речей з дитинства: пам’ятних іграшок, фотографій. Складалося враження, ніби це радше готельний номер, аніж особистий простір. На величезному ліжку, застеленому покривалом молочного кольору, лежала елегантна біла сукня. Неподалік, на килимку, стояли туфлі на високих підборах.

— Сльозами горю не допоможеш. Мерщій одягайся та фарбуйся. Поки збиратимемо тебе, розкажу те, що наказувала Марго.

— Вона його назавжди покинула?

— Не знаю, дитинко, але навряд чи вона йому пробачить подібну поведінку. Не берусь судити. Але дещо для тебе вона встигла залишити.

Я сів у крісло та лише спостерігав за тим, що коїться перед очима.

Вікторія вміла грати в інтригу. Бачу, що вона підійшла до дверей, прочинила їх та визирнула. Мабуть, хотіла переконатися, чи не стоять охоронці під порогом.

— Я б не був таким самовпевненим.

Витягую з внутрішньої кишені невеличкий записник та дещо пишу: «Тут може бути прослушка». Жінки, немов зграя горобців, налетіли й уважно прочитали. Вікторія притулила долоні до рота і нажахано подивилася то на мене, то на Аду.

Знову пишу: «Не мовчіть. Про щось говоріть. А важливе запишіть ось тут».

— І що вона мені залишила? — кмітлива Ада підхоплює гру і хапає туфлі, натякаючи на подарунок.

— Дитинко, вона залишила тобі ось ці чудові туфлі. Ти ж так ними колись захоплювалася.

— Вікторіє, а речі Ади зібрано? Якщо ні, то збирайте, — каже він, жестом показуючи, щоб писали на папері, а ми й самі знайдемо теми для розмов.

— Ще не все, та й не багато тут. Тоді одягайтеся, не заважатиму, перевірю ванну.

Жінка сідає у сусіднє крісло та пише повідомлення. Я ж підходжу до ліжка й підіймаю сукню.

— Роздягайся. Допоможу тобі виглядати гарно в цій сукні.

— Не буду! Відвернися, — очі дівчини зухвало заблищали, а я гмикаю й схиляюся до її вуха, щоб Вікторія не чула й не жахалася.

— Я бачив тебе всю, неодноразово, тож не соромся.

Гордовито задерла голову й стиснула губи, красномовно засопіла. Нічого не відповіла, лише пішла до шафи й почала ритися на полицях. Дістала білосніжні трусики й одягнула їх незграбно, бо зробити це, не задираючи догори довгу сукню, було незручно.

Приховую усмішку. Нехай бойкотує. Йду до вікна, тримаючи сукню в руках. Вже майже десята, а пристрасті в будинку Корольова набирають обертів. Навіть дощ за вікном плаче, відчуваючи наш збентежений стан. Ненависть до Корольова спалахнула так неочікувано, що я жахнувся її розміру. Якщо колись матиму доньку, то краще руку собі відріжу, ніж так знущатимусь.

Дивлюсь у бік нареченої, яка не поспішає застрибувати в сукню. Бачу, що схилилась біля Вікторії та читає. Мені теж треба бути в курсі, тож йду до жінок, щоб ознайомитися з опусом.

— Твої речі, вони у цій сумці. Ти ще раз перевір, дитинко. А я маю бігти, бо сама розумієш…

— Дякую, ви допомогли.

За мить лишаємося у кімнаті наодинці. Дивимося одне на одного. Вона й досі розгублена, а я беру записник та читаю акуратно виведені слова:

«Пробач, я багато в чому перед тобою завинила. Через Вікторію ділюся всім, чим можу. Грошей небагато, але якісь десять тисяч гривень стануть тобі корисними. Матимеш змогу — пиши. А я повертаюся в рідне місто».

— Я не можу взяти ці гроші, — шепоче дівчина.

Я ж ховаю записник та ручку і бачу, що Ада тримає в руці згорнуті в тубу п'ятисотенні купюри.

— Тобі не варто проявляти гордовитість. Давай мені, а як оговтаєшся — забереш. А тепер рухайся. Тобі ще треба зробити зачіску та макіяж.

— Не бачу сенсу.

— Будь розумнішою, зрештою, піди наостанок тихо. Нехай він святкує свою геніальність.

Ада тягне руку до сукні, але я її не віддаю.

— Роздягайся, допоможу.

— Тобі так важливо зараз на мене подивитися? — знову за рибу гроші.

Притуляю руку до очей та зітхаю. Не час зараз мірятися характерами. Вона ще не знає, яким впертим можу бути я.

— У мене є на кого дивитися. Хочу швидше повернутися додому та зайнятися своїми справами.

Здається, в її очах зародилась напруга. Звісно ж, я не сказав їй, що візьму з собою. Звісно, це погано, що їй піти нікуди й нема де винайняти якусь кімнату, допоки не знайде роботу чи які там ще плани в цієї дівчини.

— То тобі фіктивне одруження — це подібне до випитої чашки кави? — злиться вона.

— Знаєш, з таким тоном біжи до татуся і прискіпуйся до нього. На кону моє щастя, і навряд чи моя кохана жінка зрадіє, що я маю офіційну дружину.