16 глава

Тимур

— До чого це? — не менш емоційно питає дівчина, а я теж не відмовився б від роз’яснень.
— Сьогодні ж ви одружитесь, завтра в газетах з’явиться цікава стаття про таємне кохання, я маю випередити гівнюка Доценка. Не вірю цьому щурикові.
То виходить, що замисел Корольова ще суворіший, ніж ми очікували. Та він геть повернутий на своїх грошах.
— А хто сказав, що я хочу заміж за Тимура?
— Ті два презервативи! — ще більше вибухає господар життя.
— То не справжні! Я їх навмисно підкинула.
Хто ж тебе за язика тягнув, мала?
— То виходить, це твоя спланована місія. Тоді чому я маю вірити цьому шмаркачеві? Ви у змові. Тепер я розумію сенс ваших сварок.

— Мене, здається, звільнено, — свої п’ять копійок вставляю, щоб привернути увагу, — подальші їхні сварки мене не цікавлять, тому я піду. Треба здати речі.
— Стояти! Нікуди ти не підеш!
— Це погроза?
Я роблю кілька кроків у бік колишнього шефа та стискаю руки в кулаки. Нехай тільки щось рявкне недоречно — голову розчавлю. Спершу не зрозумів, що ця сволота риється в кишені, шукаючи телефон.
— Арсенію, хутко до кабінету, візьми зброю, бо тут дехто осмілів.
— Я теж не братиму участі в цьому фарсі.
Мала хапає мене за руку та тягне до виходу, вправно відчиняє двері.
— Тікаймо, він геть здурів!
— Стояти! Охороно!
Одразу ж перед моїм носом з’явилось дуло пістолета. А цей підлабузник Арсеній, впевнений, стояв під дверима, тож наша імпровізація зі втечею просто провалилась. Відчуваю, як через руку тремтить мала. Здається, за мить у неї буде панічна атака. А у мене кров кипить так активно, що невдовзі перетворюся на славнозвісного Халка. Стаю перед нею, ховаючи її від дивної поведінки охоронця.
— Не рухайся, Тимуре. Краще повернись у кабінет, — солодкавим голосом радить Арсеній, вивчаючи мене з голови до ніг.

Звісно, плітки вже розлетілись з такими подробицями, що агент 007 відпочиває.
— Відчуваю себе Капулетті, — цвірінькає навіжений Корольов, розглядаючи нас.
А мені хочеться вцідити у пику одного, а потім іншого. Той павич Арсеній забагато на себе бере, невже не пам’ятає, що за моєю спиною школа бойових мистецтв, а ще служба в армії. За секунду його покладу, а потім начищу пику Корольову.
Але ж за мною стоїть налякане дівча, вона теж заручниця. Як виявляється, роль доньки вже скасували. Тепер для батечка це всього лише вигідна лялька у новій грі.
— Ти монстр! Ненавиджу тебе! Добре, що мама цього не бачить.
— Свята та божа, свіженька рожа… — наспівує татусь і знову повертається в кабінет. Ми ж стоїмо з Аделіною під прицілом.
Звісно, жоден не хоче прогнутись та рушити у печеру звіра. Але я знаю напевно, що просто так звідси не втекти. За себе не боюсь, а ось за малу.
— Маргарито, ти підготувала сукню для Аделіни? Що ти зробила? Та як ти смієш! Тільки-но ступиш за поріг цього будинку, тобі вороття не буде! Алло! От стерво! Це все через тебе! Якщо мене покине дружина — начувайся, дівко!

— То добре, що їй очі розплющило. Нехай бачить, який ти тиран.
Я навіть не встиг заховати дівчину за спину, як поруч з’явився татусь та схопив її за руку. Смикнув так, що вона запищала, наче розчавлене кошеня.
— Та ви геть здуріли? Відпустіть!
Я намагаюсь відбити дівчину від чоловіка, але той не зважає на мої слова. Лише міцне стискання його зап’ястка змушує його випустити жертву на волю. Аделіна схопила понівечену, почервонілу руку та заплакала.
— Підіймати руку на жінку — це ж так легко. А ви з чоловіком у поєдинок станете сміливо?
— Чого дивишся, холопе? Хочеш, щоб він мене тут угробив?
— Тимуре, відійди на безпечну відстань та підніми руки догори.
Моя ненависть у цю мить настільки сильна, що я ладен ризикнути. Але до моєї спини торкається гаряча долоня дівчини. Без слів розумію: вона наказує мені відступити. Даремно. Я б їх обох тут поклав. Вбити б не вбив, але синці під оком намалював би.

Корольов виривається та відскакує на солідну відстань.
— Тримай їх на прицілі. Я невдовзі повернусь.
— Слухаюсь. Геть у кабінет! — керує охоронець та націлює пістолет мені в центр чола.
— Даремно ти мене зачепив, — гарчу в обличчя цьому негіднику.
— Пофіг. Пішли.

Аделіна хапає мене за руку та тягне у кабінет. Зачиняє двері та притуляється до стіни.
— Краще б ми ще тоді з того будинку втекли.
— І куди ти, така напіводягнена, без документів, тікала б? Увімкни голову. Ти чула його прогноз?

Дівчина повільно опускається на підлогу та знову обіймає коліна.
— Тільки не плач, бо не час розкисати. Ти чудово весь цей час трималась. Тож грай свою роль до кінця, ти ж бачиш: він навіть не чує твоїх логічних зауважень.
— Я бачу! Бачу! Ці бісові гроші геть його на монстра перетворили.

Дівчина зривається на ноги та зі столу хапає планшет. Я вчасно розумію, що настала черга руйнувань. Та вона на емоціях не лише все тут потрощити, а й себе понівечити.
— Зупинись, мала. Він того не вартий. Щось вигадаєш. Невже у тебе немає бабусі чи дідуся?
— Немає, бо батько — виховує дітхаус , а маму виховувала старенька бабуся, якої вже давно не стало.
— А друзі, які шкільні подруги?
— Ти думаєш, у мене багато подруг? Ти бачив моє життя в цьому палаці? Я вперше відчула себе вільною людиною, коли вступила до найкращого університету в столиці. Не завдяки його грошам та зв'язкам, ні. Я відмінно склала тести та вступила на бюджет , але ж таточку цього було замало. Він запроторив мене до економічного, бо факультет іноземних мов його не досягнув. Це ж несерйозно, на думку його.

Нарешті мені вдалося вгамувати тремтіння дівчини та безперешкодно відібрати горезвісний планшет. Звісно, ​​вона не стояла слухняною колодою — митьєво зреагувала та, мов тигриця, кинулася на мою руку. Я навіть загарчав, даючи зрозуміти, що гратися заборонено.
— Ти не маленька дівчинка.
— О, так! Твоїми молитвами!