15 глава

Тимур

— Тільки не розкисай, – даю вказівку малій і знімаю коротке пальто, кладу його на спинку стільця. – Боротьба буде кривавою. Вхопив тигра за вуса, тож тримай марку. Ти ж Корольова?

— Здається, цієї миті він переписує заповіт й викреслює мене з родового дерева.

— Жартуєш? Отже, не все втрачено?

Здається, на якусь мить в очах дівчини я побачив славнозвісний зухвалий вогник, але він одразу ж зник, коли почувся голос господаря будинку.

— І довго на вас чекати? Чи вам запрошення надсилати треба?

— Пане Вікторе, –втрутилась Вікторія Олександрівна, певно, для того, щоб знизити градус напруги в просторі, – ваша кава… її зараз вам нести чи пізніше?

— Ти що, не бачиш, у мене розмова! Хутко в кабінет, – чоловік дійсно й досі перебував у нежартівливому стані.

За пів року я звик до того, що господар – різка людина: спочатку навколо справжня буря, але згодом градус напруги спадає, і він діє рішуче й безапеляційно. Він не зважає на людські емоції й почуття, навіть коли не має рації, все одно буде стояти на своєму. Згодом він може визнати свою провину, але ж від цього нікому не легше.

Мене й досі дивує, як чарівна пані Маргарита вийшла заміж за такого чоловіка. Можливо, у коханні він зовсім інший? Якщо аналізувати мої спостереження, то жодного разу я не бачив між ними жодної сварки. А сьогодні мої вуха стали свідком дуже негарної сцени. Ця жінка, на диво, відстоювала долю нерідної дочки.

— Дякуємо, але вже якось без цих зайвих формальностей, – навмисно, не без сарказму, донечка тим самим тоном відповідає татусеві, а мене це зрештою задовольняє.

Бачу, як мала вмить розправила плечі, а потім повернула до мене голову й сказала:

— Ходімо, сподіваюся, що нас не стратять.

— Сподівайтесь. Усе, що можна й не можна, ви, красунчики, вже зробили. І бачать мої очі й чує серце, що хтось мене тримає за ідіота. Але начувайтесь!

О, пішли погрози. Не дивно. Втім я рішуче йду за господарем, але одразу ж розумію, що кроків Аделіни не чую. Обертаю голову й бачу, що дівчина притискає долоні до рожевих щік й глибоко вдихає. Непогана дихальна практика. Бачу, битва буде жорсткою, бо дівчина вже умовно випила «хороброї» води.

— Полегшало? – в своїй звичній манері звертаюся, щоб навмисно зачепити приховані дівочі в’їдливі коментарі.

— Не переживай, виживу.

Нарешті переконався в тому, що татусева донечка взула звичні манери та рушає на абордаж.

— Ось, читай, що завдяки твоїй витівці я тепер маю!

Не встигли за мною зачинитися двері, як Аделінин батько тицяє перед обличчя планшет. Обличчя чоловіка знову схоже на розпечений буряк. Складається враження, що він навмисно виводить себе з рівноваги якимись дрібницями, щоб не вести продуктивну розмову.

Дівчина вириває з рук татуся гаджет й уважно читає надрукований текст. Мені, щоб прочитати написане, треба подолати коротку відстань. Стаю за спиною дівчини й уважно вивчаю сказане.

«Бачу, пане Корольов, що вашим словам не можна вірити. Ваша родина зарекомендувала себе не з найкращого боку. Я б ще зрозумів, якби ваша юна донька вже була заручена або перебувала у стосунках. Але моєму обуренню немає слів…»

Ще купа якихось там розгорнутих епітетів та метафор – але суть не в цьому. Мої очі одразу ж дісталися до фінального акорду. Мабуть, саме з цього варто було почати читання опусу.

«Щоб фото вашої оголеної донечки назавжди зникли з мого телефону, раджу вам перерахувати кругленьку суму на мій рахунок у найближчі години. Якщо до кінця дня я не отримаю грошей, то сенсація  до газет потрапить без зайвих зволікань.»

— І чому цей шантажист не вказав суму у цьому листі? –хмикає дівчина й повертає планшет на стіл.

— Бо про таке не пишуть офіційно. Але я вже знаю цю суму. Вітаю, ця сума дорівнює вартості всіх років твого навчання в університеті! Ти цього домагалася?!

— Тату, невже тобі гроші важливіші за доньку? Невже ти не бачиш, що нарешті випливло на поверхню? Цей Донцов показав себе підлою людиною. Ти хоча б на мить тверезо подумав про те, як би я жила з ним?

Слушну думку озвучує мала. Дійсно дивний наречений, одразу ж скористався ситуацією. А якби не вчинив так емоційно, а подумав раціонально, то міг би все повернути на свою користь. Наприклад, зустрітися з тим Донцовим й сказати, що Аделіна навмисно пожартувала, бо не хотіла рано заміж, підмовила знайомого. На фото ж не було написано, хто лежить поруч, та чи видно моє обличчя. Міг би висловити цю версію та подивитися на реакцію. Але ж ні!

— Пане Корольов, поговорімо без галасу й засуджень. Із цієї ситуації можна було б вийти іншим способом.

— Мовчи, шмаркачу! Ти взагалі більше в мене не працюєш!

— Він ні в чому не винен! Якщо караєш мене, то карай, але він не винен у моїх діях.

Корольов грубо регоче й плескає в долоні.

— Овації, донечко. Яке неймовірне перевтілення. Невже ви встигли за цю нещасну годину обміркувати план і зробити з мене дурня?

— Та ніхто не хотів цього робити.

— А якого хріна твоя гола дупа на фото у телефоні?!

— Я не гола, не треба перевертати все з ніг на голову.

— Твої злі жарти коштували мені нервів, купи грошей й репутації. Ти, мала шмаркачко, ще жодної копійки у своєму житті не заробила! Жодної! Тож не смій мені вказувати, що і як мені чинити.

— Я згодом поверну тобі ті гроші. Вивчуся й поверну.

— Подивимося, як ти вивчишся! З цього дня жодної гривні ти не отримаєш на свою картку, зрештою, я дав наказ, її вже мають заблокувати.

— Тату, ти що таке говориш… – злякано скрикнула донька, – через ці гроші?!

Я не міг більше слухати цю дурню. Він ще гірший за шакала.

Розігратися ще більшій драмі не дав дзвінок на телефон шефа.

— Так, я в кабінеті, нехай її проведуть, куди треба, не затримуйтесь.

Чоловік упевнено завершив розмову й поклав телефон до кишені піджака, а вже потім провів рукою по густому темнокаштановому волоссі. Мені здалося, що Корольов навіть зловив свій погляд у віддзеркаленні величезної книжкової шафи, що стояла неподалік.