14 глава

Тимур

Так вона і зіскочила на ноги. Де там. Вперте, як баран. Сидить на піддоні та стискає руками ноги, довге русяве волосся обліпило спину та плечі. Підборіддям торкається колін і тремтить від холоду. Чимось нагадує Тіну. У цю мить беззахисна та більше схожа на дитину. Я давно не співчутливий хлопчик, але жіночі проблеми мені не байдужі. Останні роки життя поруч із бабусею та Тіною довели, що без жінок життя геть інше. І коли не стало мами та тата, це відчувалось повною мірою.

Накидаю рушника на дівчину та все ж витягаю її на невеличкий килимок, ретельно кутаю, щоб зігрілась. Хочеться кричати від безсилля, але ж у цій ситуації хтось має залишатись адекватним. Тільки б татусь не прилетів знову та не почав фантазувати з новою силою.

— Нікуди не піду. Він мене вб’є.

Оцей жіночий плач мене дратує ще більше. Міцніше стискаю зуби, щоб зайвий раз не вступати в нікому не потрібні суперечки.

— Раніше про це треба було думати. Зроби так, щоб якнайшвидше звідси поїхати й менше своєю присутністю дратувати очі татуся.

— Я б цього хотіла, але все дуже критично.

— Я тобі не порадник, мала.

Контролювати далі чи залишити її у спокої? Як вчинити?

— Одяг принести?

— Нікуди я не піду.

Нарешті вона підіймає голову, висовує носа назовні та шморгає носом.

— То тебе одягнути й віднести?

Що я мелю? Вона ж не чує нормальних слів? Може, мені позичити тактику татуся й загорлати на весь будинок?

Мовчить, жодної реакції. Йду до кімнати й збираю жіночі речі. До речі, її трусики також знаходжу під подушкою та гмикаю без ентузіазму. Мій мозок й досі намагався заблокувати всі спогади. Це не могло бути правдою! Я не спав з нею! Але ж ті засоси й нічні пристрасні поцілунки…

Відчуваю, що знову всередині мене закипає вогненна лава, яка зруйнує все на своєму шляху. Так ганебно проколотися. Треба ж бути таким щасливчиком, трясця його матері.

У ванній кімнаті і кіт не лежав. Як стояла ця сновида на килимку й обтікала водою з волосся, так і продовжувала це робити. Тут вже не потрібні зайві слова. З полиці шафи беру ще один рушник, менший за розміром, накидаю дівчині на голову й тру так, щоб зайва волога гарно ввібралася в тканину. Тріпаю її, немов ляльку, — ні пари з вуст. Слухняна, що аж бісики мене вже під ребра вилами штрикають.

Летить той використаний рушник на підлогу, а далі — сукня, яка тихенько лежала на моєму плечі. Нехай вибачає, але жіночі бюстгальтери надягати не вмію, тому надягаю сукню на тремтяче тіло й намагаюсь не реагувати на гарні дівочі принади. Гарна дівка, але ж така скандальна. Шкода.

— Ось у верхній шафі є фен, скористайся ним.

Подивилася розгублено то на мене, то у бік шафи. Здається, вже повернулася в реальність. Так маленькими кроками до обіду доповземо в будинок татуся. Знав би той пан Корольов, яке щастя — розгрібати нервові зриви його донечки. Але ж де там. Ми тепер вороги його репутації. Байдуже, що не я вигадав подібні вибрики. Йому аби відшукати винних і покарати. А претенденти є.

Поки намагаюсь навести лад у кімнаті, Аделіна врешті дозріла до того, що увімкнула фен і висушила волосся. На кілька хвилин присів у зручне крісло й притиснув пальці до скронь. Голова й досі нила. Зараз би випити свіжозвареної кави, але не час. Хоча й поснідати не завадило б, бо на годиннику майже восьма.

— Твоя куртка, — одразу ж рушаю назустріч дівчині, яка врешті вийшла з ванної кімнати.

— Дякую… Тимуре…

Я віддав куртку та рушив до виходу, коли мене зупинило звертання. Хапаю ручку, але все ж даю їй шанс озвучити повний текст. Повертаюсь й питально дивлюсь на неї, хоча краще б цього не робив. Після ранкових процедур вона взагалі виглядає, як школярка. Без зайвого макіяжу, з розпущеним волоссям — мрія будь-якого хлопця.

— То, зрештою, між нами був секс чи ні?

А що я їй можу відповісти? Невже вона думає, що втішу її, і їй стане легше?

— На нас чекають.

Втечею нічого не вирішити, і я це усвідомлюю. Якщо секс був, то вона вже може бути вагітною. А досвід сестри мене багато чому навчив. Вже майже шість місяців вона сам на сам бореться за життя майбутнього малюка, бо умовний татусь накивав п’ятами, коли дізнався, що секс у ліжку мав наслідки.

— Тимуре!

— Сама як думаєш?

Розізлилася, але я тримаю себе в руках, дивлячись у гарні очі дівчиська. Мовчить. Отже, думає про те ж, що й я.

Хтось має бути розумнішим. І ця честь випала мені. Тож беру Аделіну за руку й веду її геть з будиночка. Здається, одна дивна ніч змінила все наше майбутнє.

Хтось за нашими спинами присвиснув, а дехто саркастично висловився. Здається, плітки вже полонили наш невеличкий чоловічий колектив…

— Адочко, дитинко, ти бліда, немов смерть.

На порозі кухні нас зустріла Вікторія Олександрівна, домоправителька цього палацу. Жінка схопила дівчину за руки та скрикнула:

— Та ти холодна, немов шматок льоду. Мерщій за стіл, я тобі заварю заспокійливого чаю. Треба поїсти, а то втратиш свідомість.

— Я не хочу, — знову розплакалася Ада та сіла на стілець, який стояв поруч зі столом. Вона склала руки на білосніжній серветці та схилила голову.

— Не сперечайся, тобі потрібні сили, щоб поговорити з татом. Пані Маргарита вже більше години його заспокоює. Донцов вже тричі телефонував.

— Вікторіє Олександрівно, не треба, краще приготуйте чай.

Я напружив слух, намагаючись умовно розірватися на різні боки. Так, з кабінету на першому поверсі час від часу лунали грізні репліки пана Корольова.

— Де це мале стерво?!

— Вікторе! Зачекай, навіщо так рішуче всіх на своєму шляху бити? Це твоя донька, а не якийсь підлеглий, що має стрибати на задніх лапках і виконувати твоє бажання. Я одразу тобі сказала свою думку: той Микола не пара твоїй доньці. Але ж ти у нас найрозумніший!

Я не одразу збагнув, що біля дверного отвору стою не один — до мене притуляється Аделіна, торкаючись рукою плеча. Вона боїться. Так, боїться, тому безумовно шукає захисту хоч у чомусь. Дивлюсь на її маківку й помічаю, що дівчина знервовано гризе нігті, не контролюючи свої дії.