13 глава

Тимур

Мені конче потрібне свіже повітря. Так, ковток свіжого повітря хоча б трішки освіжить мою голову. Те, що неочікувано підкинула пам’ять, мене злякало. І якщо це не сон, то я справді скористався дочкою боса, вирішивши, що поруч зі мною спала Дарина, з якою вчора мав зустрітися.

— У тебе є сигарета? — питаю у Руслана, який вперто міряє кроками територію біля будинку.

— Пригощайся, малий.

Перед очима з’являється пачка недешевих цигарок, беру одну та прикурюю від запальнички, яку люб’язно пропонує товариш. Якийсь час ми просто стоїмо поруч й дивимося у бік великого будинку. Не знаю, що думав Руслан, а ось мої думки весь час крутилися довкола ситуації, яка трапилася цієї ночі. Якщо я справді її використав, ще й без презерватива, то…

— А я давно казав, що ця дівчина ще задасть перцю татусеві, — гмикає товариш та нарешті звертає увагу на мене.

— Руслане, невже ти не слідкував за камерами? Чому ця навіжена блукала по території?

— Та грець із нею. У цієї малої це ще з дитинства. Ми вже звикли. Колись було таке, що влітку заснула в гамаку. Вийшла рано-вранці, походила, а потім заснула. Так її татусь ледь нам голови не зніс. А вона собі чемненько спала під яблунькою.

Тепер вірю, адже сенсу брехати Русланові немає. Він вже понад десять років працює у цього пана. Це я усього пів року. Ледь звик, що маю непогане місце роботи та солідні для мого віку заробітки.

— Невже могла так вчинити?

Що я намагаюсь почути від сторонньої людини? Якесь втішне слово? Але чи є сенс?

— Могла, бо молода та гаряча. А пан Корольов, як між нами, нерідко перегинає палицю, характер показує. Дівчисько у відповідь його виховує. Важко з ними, але мовчимо та слухаємось наказів.

— Як вважаєш, мене звільнять?
До цього питання я уважно вивчав вираз обличчя товариша, і тепер з його міміки побачив, що мої справи кепські.

— Навіть якщо звільнять, головне, щоб вовчий квиток не виписав. Якщо піде поголос, то тебе жоден сміливець у цьому місті на роботу не візьме.

Я гарчу, стискаючи руки в кулаки. Цього ще мені не вистачало. Як тоді бабуся та Тіна дадуть собі раду без мене? Невже знову доведеться вирушати за кордон, щоб мати гроші? Невдовзі з’явиться малюк, ще багато речей треба придбати.

— Але ж я не тягнув його донечку в ліжко! Вона сама прийшла, добровільно.

— А хто вас знає? Ну ось поміркуй, хлопче. Чшшш, не запалюйся, як сірник. Просто поміркуй. Де гарантії, що ти не в її команді?

Він говорить розумні речі, а я дійсно палаю так, що невдовзі одяг зітліє на моїй шкірі.

— Але я не в її команді.

— Чим доведеш свою непричетність? Розумієш, якщо зануритися у логічний ланцюжок, то ти вчора навмисно залишився в будинку… Розумієш подальший розвиток думок нашого шефа?

Притискаю руки до розпашілого обличчя та гарчу, лише поверхово відчуваючи, як шорстка борода тре шкіру внутрішнього боку рук.

— Моя порада: не гризися. Нехай звільняє. Зі свого боку, спробую його переконати в тому, що це лише витівки донечки. Ти ж бачив, що я одразу на запит пані Маргарити віднайшов відео з доказами. Ти о дев’ятій, як зайшов у будинок, так і не виходив.

— Дякую, що підтримав.

— Не бійся, з роботою допоможемо, твоїм жінкам нічого не загрожує.

— Хотілося б вірити в найкраще.

Нарешті кладу недопалок у залізну баночку та дивлюся на вхідні двері. І довго мені її чекати?

— Ти б її пришвидшив, бо беруть сумніви, що вона слухняно одягається чи намагається вигадати якесь логічне пояснення, — мені на плече лягає важка рука охоронця, який по-товариськи стукає.

— Наївно сподіватися, що все саме по собі розсмокчеться.

Руслан гмикнув та підштовхнув мене до будинку. Немає вибору, бо пів години вже майже спливли. Не хотілося б, щоб до батечка нас доставили за допомогою стусанів.

— Сподіваюся, ти готова?

Чесно, я не з роду боягузів. Все свідоме життя було пов’язане з жіночим оточенням: мама, сестра, бабуся, тітки та двоюрідна рідня. Але подібних неврівноважених та гострих на язик я не переварюю.

Заходжу до будинку та очима шукаю це дівчисько. Але тиша занадто гнітюча. Невже через вікно втекла? Але ж так просто це не зробиш. Прислухаюся та лише за хвилину розумію, що у ванній кімнаті хтось є.

Тут не до люб’язностей, тому рукою штовхаю двері та уважно вивчаю простір. За зачиненими дверцятами душової кабіни сидить Аделіна, жодного звуку... Але ні, це здалося. Вона схлипує. За мить вода з душу знову вмикається та ллється на згорьовану дівчину.

Хто їй винен? Мені не шкода її в жодному разі. Вже, здається, змирився з тим, що за якусь годину я буду вільною людиною, яка знову буде змушена шукати роботу.

Але ж де у цьому місті знайдеш нормальне місце, щоб і гроші пристойні були, і не по дванадцять годин на добу за копійки?

— Уже минуло пів години, а ти й досі жалієш себе.

— Йди геть.

— Я б пішов, але навряд чи це сподобається твоєму татусеві.

— Мені байдуже, що він там робитиме. Йому байдужі мої почуття, а мені — його рейтинги у цьому клятому місті!

— Перепрошую, але я не твій особистий психотерапевт. Виходь, тобі ще варто висушити волосся, бо йти по вулиці мокрою — здобути запалення.

— Та кому яка різниця, чи жива я, чи помру?

— Аделіно, або ти виходиш, або я витягну тебе з цієї клятої кабінки, закутаю у ковдру й на плечі віднесу до батька.

— Я нікуди не піду!

Та щоб її! Хапаю величезний рушник та рішуче йду до кабінки, плювати на її вибрики. Я вже хочу звалити з цієї божевільні, а потім напитися та влаштувати собі тижневий загул з друзями з попередньої роботи.

Нещодавно Андрій запрошував на СТО, але я був увесь у важливих справах.

— Виходь! — відчиняю дверцята та вимикаю воду.