4. «Піковий валет» і дивна пропозиція

 Коли телефон задзвонив вдруге, Катя спочатку вирішила, що їй сниться. Потім, що це Вадим передумав і таки прийшов по свої лахи. І лише на третій секунді відкрила очі та поглянула на екран.

Номер був той самий.

— Алло, — сказала вона хриплувато. — Якщо це з приводу кредиту , то я ще не прокинулась.

— Доброго ранку, — спокійно відповів приємний чоловічий голос. —  Телефоную з оздоровчого центру «Піковий валет». Ви залишали оголошення щодо роботи?

Катя сіла на ліжку так різко, що ковдра сповзла на підлогу.

— Так… так, залишала. Я Катя. Медсестра. Ну, майбутня. Ще навчаюся, але працювати можу.

— Чудово. Нам терміново потрібна помічниця з медичною освітою. Бажано сьогодні. Ви зможете підійти?

Катя подивилася на годинник — шоста тридцять. Потім поглянула на сумку, де лежав гаманець із тією самою запискою. 

— Зможу, — сказала вона, повільно ставлячи ноги на підлогу. — Коли?

— Потрібно бути максимум за годину. Адресу я зараз надішлю на Вайбер.

Зв’язок обірвався.

Катя кілька секунд сиділа мовчки.

— Ну от, — пробурмотіла вона. — І без всіляких спецефектів.

Ельвіра слухала її, сидячи на ліжку з кавою в руках і виглядом людини, яка щойно стала свідком чогось підозріло цікавого.

— Магічне бажання спрацювало якось занадто швидко, — пробелькотіла вона. —  Тобі не здається, що  назва дуже стрьомна?

— Мені до назви байдуже, — Катя вже натягувала кросівки. — Якщо це робота, то я йду. Якщо секта, нічого кров’ю підписувати не буду.

— Головне — не продавай нирку.

— Домовились.

- Але ти знаєш, чий це насправді офіс?... - голос Ельвіри звучав стурбовано, та вже за мить вона знову жартувала: - Гаразд, вважай, що тобі дуже пощастило. Пізніше поговоримо, дуже поспішаю!

«Піковий валет» містився у старому будинку неподалік центру. Скромна вивіска, вицвіла сіра доріжка переж входом, на вікнах - розквітлі герані, дві мисочки для котів, одна із кормом... 

Всередині було напівтемно. Пахло травами, кавою й горілими свічками. Уздовж однієї зі стін висіли картини в різьблених рамах - просто якась картинна галерея, велике дзеркало до підлоги освічувалося справжнісінькими свічками в канделябрах, поряд із дверима - стіл на лев"ячих ніжках, стілець, великий червоний диван.  На полицях - рядок амулетів, вузлики з ниток, пляшечки, кролячі лапки, маленькі черепи, свічки всіх можливих кольорів...

— Це точно не салон краси, — тихо сказала Катя, розглядаючи своє відображення у дзеркалі. - І не казино.

—  Катя? — раптом пролунало з глибини приміщення.

Вона обернулася, і з подивом побачила, що до неї йде та сама ворожка із хмарою рудого волосся на голові. Тепер бабця була одягнула у чорну сукню із рясною вишивкою по подолу, тонкі кисті унизані гронами блискучиш браслетів, на довгому гачкуватому носі - масивні окуляри.

- Мене звуть Ханна, і це я тобі телефонувала сьогодні вранці.

- А вчора увечері... То це ви ... та сама? А я...

- Рада тебе знову бачити у себе, мила дівчинко.

Взявши Катю за руку, Ханна підвела її до дивану.

— Робота у тебе буде дуже проста, — пояснила вона. — Потрібно привітно зустрічати відвідувачів, записувати, подавати чай. 

- Але.... ви ж по телефону казали, що потрібна медична освіта.

- А що, коли комусь із клієнтів стане зле?

- Зрозуміло... - з цим Катя сперечатися не стала.

І коли вона нарешті видихнула та, сівши за стіл, почала вивчати папери, з бічних дверей вийшов високий чорнявий хлопець у сірій сорочці в рожеву крапочку та сірих слаксах, його обличчя було занадто блідим, майже алебастровим. Уважно поглянувши на Катю, він перевів погляд на ворожку й ледь помітно кивнув. У Каті тенькнуло у грудях, й вона чомусь вирішила, що треба встати.

— А це мій син, Халім, — сказала Ханна. — Це Катя... наша нова дівчинка. Насправді ми на тебе давно чекали.

- Давно? - Катя із подивом поглянула на годинник - минула заледве година, як і домовлялися. Але у вустах ворожки це прозвучало як "ми на тебе чекали вічність".

Прозвучало доволі дивно.

Халім підійшов, аби привітатися, та несподівано торкнувся Катиної руки. Катя відчула легке тремтіння по всьому тілу, у її очах застрибали зайчики, з"явилося відчуття, що  знає цього хлопця дуже давно. Які аристократичні манери, яке вродливе обличчя, лискуче волосся, а аромат... - думала вона, мліючи від задоволення просто побути поруч. І його звати Халім??? Щось дуже знайоме...

— Вітаю, — сказав Халім й нагнувся трохи нижче, чмокнувши Катю у щічку.

— Я теж, — автоматично відповіла Катя, важко падаючи на стілець.

Незабаром з’явилися перші відвідувачі. Катя сиділа за столиком, записувала їх імена, відповідала на прості запитання і ловила себе на дивному відчутті: ніби-то вона опинилася в найкращому у світі місці, а силует "графа Дракули" із телефону Ельвіри неймовірним чином перевтілився у цього хлопця, який не зводив із неї очей.

— Якщо захочеш, — сказала Ханна ближче до обіду, перебираючи у пальцях дрібні кісточки на нитці, — можеш залишитися з нами на новорічну ніч. Ми запрошуємо тебе до себе додому. Ти ж знаєш адресу.

- Але, якось не дуже зручно.

- Наскільки я пам"ятаю, у тебе немає рідні?  А з нами буде… по-домашньому.

— Гаразд, я подумаю, - пробурмотіла Катя, намагаючись прогнати з-перед очей обличчя Ельвіри.

Вийшовши після роботи надвір, Катя на повні груди вдихнула холодне повітря, дістала з гаманця складений папірець, покрутила його між пальцями, але так і не наважилася розгорнути.

— Ну що ж, — сказала сама собі тихенько. — Схоже, я таки вляпалася в якусь дивну історію. Казати, чи ні, Ельвірі?