3. Магічна свічка і північ під мостом

Опівночі під мостом було порожньо й холодно. Саме так, як і мало бути в нормальному місті 30 січня, за день до Нового року: всі або прибирають квартири, або в гостях, або в чергах за шампанським.

А от Катя стояла біля бетонної опори, закутавшись у шарф, і тримала в руках чорну свічку. Свічка виглядала серйозно, навіть трохи образливо, наче її витягли з якогось важливого ритуалу і тепер змусили працювати «на виїзді».

— Ну що ж, — пробурмотіла Катя, тривожно озираючись, чи немає свідків цього безглуздя. — Подивимось, як воно спрацює.

Ельвіра була поруч, стояла трохи віддалік, із телефоном в руках і виглядом людини, яка готова втрутитися, якщо раптом щось піде не так.
Вона раз у раз поглядала на екран, ніби чекала не завершення ритуалу, а зовсім іншого.

— Якщо що, — озираючись, прошепотіла Ельвіра, — я тут. Але, будь ласка, давай швиденько, без танців із бубном навколо вогню.

— Обіцяю, — кивнула Катя. — Я теж не проти, але ж це саме ти...

— Насправді, я не для папірців ходжу до Ханни, — перебила Ельвіра, назвавши ворожку по імені. — У кожної з нас свої інтереси. Але - мої не суперечать твоїм ОК?

— Та я вже зрозуміла, — хмикнула Катя. — Тобі важливіше побачити того… як його… сина ворожки.

— Халіма, — швидко поправила Ельвіра. — І так, він справді вартий уваги.

— Мені вже насправді цікаво, як виглядає той відьмин син.

— Тобі до нього зась, — усміхнулася Ельвіра. — Ти ж у нас практична. Медицина, житло, робота, гроші.

— Навіщо мені старий дідуган?

— Дідуган? — пирхнула Ельвіра. — Ти б не говорила так, якби бачила його картини. Художники взагалі нереально круті люди.

Десь пронизливо замявкотів кіт, ухнула сова; Катя хутко дістала з кишені складений учетверо папірець, ще раз пробіглася очима по написаному й зітхнула. Нічого надприродного там не було. Цілком нормальні речі, навіть трохи скромні, і запалила свічку. Полум’я спалахнуло одразу, освітивши купку сміття та дохлого пса, що лежав із вищиреною пащею.

— Гарний знак, — прокоментувала Ельвіра.

— Ти про цього собаку?

— Ну в тебе й жарти. Я про сірник, швидко загорівся...

Катя піднесла папірець до вогню, закурівся сивий димок, літери попливли, а потім усе перетворилося на попіл. Ельвіра дивилася у телефон, а Катя на те, як попіл повільно опадає на сніг та брудну землю.

— І все? — спитала Ельвіра.

— Схоже на те, — сказала Катя. — Ніякого спецефекту.

— Шкода, — зітхнула подруга. — Я сподівалася хоча б на іскру. Хоча… для тебе, мабуть, і так зійде.

- Або ти думала, що цей песик оживе, перетворившись на вовкулаку?

— Усе жартуєш? Ну-ну… із таких "жартів" інколи починається справжня магія. Люди он бізнес роблять.

Вони ще трохи постояли. Міст гудів десь угорі, річка мовчала, ніч була спокійна й абсолютно буденна.

— Знаєш, — сказала Катя, — навіть якщо нічого не станеться, я все одно вдячна тобі за ту стару відьму.

— За ворожку, — поправила її Ельвіра. — І це ще ти не бачила  сина.

— Халіма? Ото вже ім’я. Мені він геть не цікавий.

— Поки що, — байдуже кинула Ельвіра. — Ти взагалі не дуже розумієшся на таких речах.

— Ти б так не казала, аби хоча раз побачила його вживу, дивись, — вона підсунула Каті під носа телефон, на екрані була постать у всьому чорному.

— Це граф Дракула?

— Дуже перспективний художник, — коротко сказала Ельвіра. - І ти ще не все знаєш, та тобі й не треба. 

 - Як знаєш...

- То ти задоволена, що ми були у ворожки? — здалося, Ельвіра хотіла швидко змінити тему.

— Насправді, сидіти й чекати  найгірше. А так, принаймні, я щось зробила для свого майбутнього.

Ельвіра згідно кивнула:
— Хтось же має робити прості речі і жити простим життям, так? Не всім же мати щастя.

- Ти про що?

- До речі, твоя думка - дуже доросла.

— Я ж майбутня медсестра, — Катя знизала плечима. — Або майбутній лікар. А це у кожному разі дорослість та відповідальність.

— А я, можливо, майбутня ворожка, — майже жартома сказала Ельвіра. — Хто знає.

Вони повернулися до гуртожитку вже ближче до першої. Катя зайшла до кімнати, зняла куртку, акуратно поклала сумку на стілець і дістала третій папірець. Подивилася на нього ще раз і сховала до гаманця, поміж карток і дрібних купюр.

— Полежиш трохи тут, — сказала вона папірцю. — Подивимося, чи збудеться моє бажання.

Спати лягла без особливих очікувань на те, що диво станеться найближчим часом.
А вранці, прокинувшись від гучного дзвінка телефону, сонно подивилася на екран і зітхнула — лишень шоста година, а номер незнайомий; перше, що прийшло на думку: мабуть, Вадим прийшов по речі.

— Забереш свої лахи, коли мене не буде вдома, — буркнула вона спросоння,  вимкнула звук і поклала телефон під подушку.