1. Кава, оголошення і одна дивна ідея

Сьогодні Катя прокинулася з думкою, що цей день точно не буде простим:
по-перше, її кинув хлопець, Вадим,
по-друге, гуртожиток закривали на зимові канікули,
а по-третє, грошей залишилося рівно стільки, аби купити чашечку кави і крихітне тістечко-макарун.

— Ну що ж, — сказала вона своєму відображенню в дзеркалі, — будемо щось робити. Що порадиш?

Відображення мовчало. Вигляд у Каті був цілком пристойний: жива, здорова, майбутня медсестра. Нехай і кругла сирота, проте не з тих, що розкисають — давно навчилася не чекати, що хтось прийде і все владнає.

Вадим пішов «красиво», без криків та сцен. Просто одного вечора не прийшов ночувати, а на ранок вона отримала повідомлення у Viber:
— «Між нами все скінчилося. Давай без образ? Бувай. Цьом-цьом».

Катя перечитала, знизала плечима й видалила повідомлення.
Натомість прийшло інше:
— «За речами прийти не можу. Будь другом, збери мої шмотки у рюкзак та занеси до Ігоря».

— От нехай Ігор і збирає твоє шмаття, — пробурмотіла Катя й знову натиснула «видалити».

У гуртожитку панував передканікулярний хаос. Хтось тягнув валізи до батьків, хтось — до бабусь. Катя ж пішла до кав’ярні. Це був її універсальний спосіб не панікувати.

За столиком її вже чекала Ельвіра — білявка з блиском в очах і тим особливим виглядом людини, яка щось задумала.

— Ну? — одразу запитала вона. — Як справи?

— Та не дуже.

— Колись. Що сталося?

— Вадим мене кинув.

— Оу, — Ельвіра ледь помітно всміхнулася. — То тепер ти вільна жінка?

— Абсолютно, — кивнула Катя. — Без житла, без роботи і без грошей. Повний комплект.

— Ідеально.

— Справді?

— Маєш знати, — Ельвіра нахилилася ближче, — саме з цього починається все цікаве.

Катя скептично сьорбнула каву.

— Мені б не «цікаве», а стабільне.

— Стабільність — це нудно, — відмахнулася Ельвіра. — Тобі треба робота. Хоч якась.

— Я ще місяць тому розіслала оголошення: санітарка, медсестра, нічні зміни — все що завгодно.

— І?

— Суцільна тиша.

— Бо ти неправильно шукаєш, — категорично заявила Ельвіра й відкинулася на спинку стільця.

— А як правильно?

Ельвіра озирнулася, ніби перевіряючи, чи їх ніхто не підслуховує, і знизила голос:

— Я б радила тобі піти до ворожки.

Катя мало не захлинулася — кава пішла носом.

— Ні.

— Так.

— Я вчуся в медичному коледжі. Хотіла б стати лікаркою, поїхати на стажування, може, піти на гештальт… психологом стати…

— От і чудово, — Ельвіра м’яко накрила її зап’ясток долонею. — Будеш дивитися на це як на психологічний експеримент.

Катя уважно глянула на подругу.

— Ти щось недоговорюєш.

Ельвіра ледь помітно усміхнулася.

— Можливо. Я давно кручуся біля однієї… родини. Ворожка там дуже відома. І син у неї… — вона зробила паузу. — Дуже цікавий.

— Старенький дідок?

— Ти страшенно помиляєшся, — підморгнула Ельвіра. — І, якщо чесно, мені не завадить компанія. З тобою виглядатиме… пристойніше.

— Ага, — повільно сказала Катя. — Тобто я — прикриття?

— Назвімо це дружньою підтримкою, — безсоромно відповіла Ельвіра. — До того ж, тобі ж цікаво.

Катя на мить замислилася. Планів на вечір у неї не було. Як і гарантій, що завтра стане краще.

— Добре. Але якщо вона скаже, що я проклята…

— Ця точно не скаже. А якщо й напророкує прокляття, то потім сама ж і зніме, - Ельвіра відверто жартувала. - Та й що тобі втрачати?

Катя зітхнула.

— Гаразд, я піду.

— Домовились, — усміхнулася Ельвіра. — Єдине: сьогодні вона прийматиме нас вдома, як віп-клієнток... я напросилася, дуже цікаво побачити, як живе відьма. Тобі ж також?

— Ну, не зовсім, але якщо тобі цікаво. 

— І син буде точно, — мрійливо додала Ельвіра. Катя штурхнула її під бік - не можна було не заразитися такими відвертими веселощами.

Регочучи, вони вийшли на вулицю. Було вітряно, падав сніг.

Катя засунула руки в кишені куртки й подумала, що гірше вже не буде.
А от цікавіше — майже напевно.

Усю дорогу Ельвіра безперестанку торохтіла про сина ворожки, про дивний бізнес у центрі міста і про те, що «іноді долю треба трохи підштовхнути». Половину слів здував вітер, але Катя чомусь відчувала дивне сум"яття.