14.

Борис Федорович першим заїхав у знайомий мені кабінет, а я за ним. Було цікаво, про що ж хоче поговорити зі мною цей чоловік. Схоже, саме він головний у цьому домі, адже батько Дем'яна сьогодні майже не брав участь у розмові. Просто кивав головою або ж повністю ігнорував те, що відбувалося. 

- Я не заберу багато твого часу, дівчинко, - дідусь розвертає коляску так, щоб добре мене бачити, а я сідаю на диван, щоб бути з ним на одному рівні. - Просто хотів дещо для себе перевірити.

- Ви, так само як Давид, не вірите у щирість наших з Дем'яном почуттів? - дивно, та брехати йому зовсім не хочеться. Він же дивиться так проникливо й ледь помітно усміхається. 

- Дем'ян ще той вигадник, завжди таким був, - з теплотою у голосі відповідає дідусь. Схоже, онука свого він сильно любить. - Я не збираюся докопуватися до істини та виводити його на чисту воду. Відтепер я буду покладатися лише на тебе. Бачу, що ти хороша дівчинка. І, можливо, саме з тобою мій онук і знайде своє щастя. 

Ого! Подібної заяви я точно не очікувала. Це що виходить, дідусь нас благословляє?! 

- Спасибі! - я реально розгубилася, та так сильно, що важко слова підібрати. - Я сподіваюся, що ми вас не розчаруємо. 

І чого всередині таке неприємне гнітюче відчуття? Чорт! Я так сильно забрехалася, а це лише початок. Що ж буде далі? 

- І я сподіваюся, - киває Борис Федорович. - У Дем'яна важкий характер, і тобі доведеться бути сильною, щоб йому протистояти. Сьогодні ти чудово себе показала. 

І що це означає? Чому у мене таке враження, що він розкусив нашу брехню? Розкусив, але не зупинив це божевілля... А, може, Борис Федорович думає, що цей шлюб - це хороший шанс перевиховати власного онука? Тільки от чому перевиховувати його повинна саме я? 

Гей! Я на це не підписувалася! Хоча... свідоцтво про шлюб! Чорт!

У мене немає слів, щоб якось це прокоментувати, тому просто прощаюся і покидаю кабінет. Поки йду, відчуваю на собі прямий погляд дідуся. І зараз мені реально соромно перед ним, і перед собою також. 

Дем'ян уже чекає мене в коридорі, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу. Коли зупиняюся поряд, оглядає мене прискіпливим поглядом, наче реально боїться за мій стан. 

Він не встигає нічого запитати, тому що проводжати нас виходять його батьки. Обіймаю Наталю, котра обіцяє мені зателефонувати найближчими днями, а тоді тисну руку Віктору. Він доволі спокійно ставиться до мене, і це тішить. 

Дем'ян знову кладе свою руку мені на поперек і саме так ми покидаємо будинок його батьків. На вулиці доволі прохолодно, тому хочеться якнайшвидше опинитися у теплому салоні автомобіля. Тільки от моїм мріям не доля так швидко здійснитися, тому що нам назустріч вийшов Давид. 

- Вже їдете? - питає, оглядаючи нашу пару. 

- Це був важкий день, - хмикає Дем'ян. - Ти надовго прилетів?

- Думаю, що так. Тут у вас... доволі весело, - Давид посміхається і при цьому не зводить з мене погляду. Це неабияк дратує. 

- Тоді зустрінемося завтра, - спокійно додає Дем'ян. - А зараз пробач. Хочу цей вечір провести зі своєю дружиною.

На щастя, Давид не продовжує цю розмову. Сухо прощається і я нарешті опиняюся у салоні автомобіля Дем'яна. Навіть не віриться, що цей вечір нарешті підійшов до кінця. Думати про те, що завтра на мене чекає зустріч з моїми батьками, зовсім не хочеться. 

- Про що ти говорила з дідусем? - нетерпляче питає Дем'ян, як тільки ми покидаємо територію будинку.

- Взагалі-то це він зі мною говорив, - спокійно відповідаю. - Просив бути терплячою до твоїх витівок.

- І все? - дивується хлопець.

- А що, мало бути ще щось? - повертаюся у його бік і дивлюся з цікавістю. - Чого такий напружений? Боїшся, що дідусь розповів мені якусь твою страшну таємницю? 

- Можливо, - неоднозначно відповідає Дем'ян. - Але якщо ти така спокійна, отже, все норм. 

Ага, норм... Можливо, зверху я і здавалася спокійною, та всередині... Вся ця затія зі стосунками та іграми у щасливу сім'ю дуже мені не подобається.  Але дороги назад немає… Ми дійсно одружені, тому з цим потрібно якось миритися.

- Не забувай, що завтра ти переїжджаєш до мене, - заявляє Дем'ян коли машина зупиняється біля мого під'їзду. 

- Забудеш тут, - бурчу і покидаю салон. Прощатися не хочеться, тому зачиняю двері і прямую у бік під'їзду. Поки їду ліфтом, все думаю над тим, що сьогодні відбулося. Відчуваю, що сил зовсім не залишилося, а це лише один вечір я грала свою роль. Що ж буде далі? 

Ліфт зупиняється на моєму поверсі і покидаю його зі стійким бажанням нарешті прийняти ванну та завалитися спати. Тільки от коли переступаю поріг квартири, бачу в коридорі три пари жіночого взуття і розумію, що подруги з'явилися послухати останні новини.  

Одразу шкодую, що свого часу залишила ключі Ліці. Часто вона заявляється сюди, як до себе додому. 

- О! Довго ти! - заявляє подруга, відлипнувши від телевізора. Схоже, поки мене не було, подруги вирішили влаштувати мінівечірку з піцою та колою. 

- Ви чого тут? - питаю і падаю у крісло, втомлено відкинувши  голову.