13.

- Може, ти розкажеш мені щось про свою сім'ю? Все ж таки мені варто бути підготовленою, - прошу, поки автомобіль Дем'яна покидає межі міста. 

- Невже ще й досі не дізналася про мене з інтернету? - хмикає хлопець, кидаючи у мій бік швидкий погляд.

- Навіщо мені інтернет, якщо є ти? - дивуюся.

Дем'ян якось неоднозначно хмикає і задумується. Невже уже й не радий, що тягне мене з собою на цю зустріч року? 

- Мого батька звати Віктор Борисович, маму Наталя Іванівна. Та тобі не їх варто остерігатися. Є ще мій старший брат Давид. Саме сьогодні він повернувся з Лондона. Більшість свого часу він проводить там і керує одним з найбільших філіалів нашої компанії. А ще є мій дідусь, Борис Федорович. От він дійсно небезпечний тип.

- Що ти маєш на увазі? - щиро дивуюся. Як дідусь може бути небезпечним? Чи, може, Дем'ян знову щось недоговорює...

- Це саме він був ініціатором того, щоб скоріше мене одружити. Мовляв, помру і не побачу весілля онука. 

- Він й так його не побачив, - фиркаю. - Чекай! Але ж у тебе є ще старший брат! Чому його не змушують одружуватися? 

- Ну... Давид специфічний тип. Він закоханий у свою роботу і змусити його до чогось занадто важко.

Відповідь Дем'яна зовсім мене не зачепила. Він явно щось недоговорював, і я планувала дізнатися, що з цією сім'єю не так. На щастя, хвилювання, як такого, не було. Можливо, вся справа в тому, що я знала - все це не насправді. Навіщо переживати, чи сподобаюся я цим людям, якщо через деякий час ми все одно розлучимось?

Автомобіль плавно заїхав на територію маєтку, і я вкотре захопилася красою цього місця. Дем'ян зупинив свій автомобіль біля яскраво-червоної спортивної Феррарі, і мені одразу стало цікаво, кому вона належить. 

- Я сам буду відповідати на всі запитання, - заявив хлопець, допомагаючи мені покинути салон автомобіля. - Ти просто сиди та усміхайся. 

- Як скажеш, - легко погоджуюся. Ми не домовлялися стосовно якоїсь спільної історії, тому я поняття не мала, що буде вигадувати Дем'ян. Та, знаючи його, я не сумніваюся, що хлопець не пропаде. 

Встигаємо лише ступити на поріг будинку, коли двері відчиняються просто перед нами. Дем'ян миттєво вмикається у гру, обіймає мене за плечі та притискає до свого боку. Я ж лише розгублено кліпаю очима, розглядаючи красиву жінку років сорока з лишком. Її темне волосся, зібране в елегантну косу, легкий макіяж на обличчі та красивий світлий костюм. 

- Нарешті ви приїхали! - не встигаю нічого відповісти, а вона уже обіймає нас по черзі. Схоже, ця жінка доволі мила та привітна. - Юле, ти тільки не соромся. Проходь! 

- Спасибі, Наталіє Іванівно, - усміхаюсь і радію, що запам'ятала ім'я цієї жінки.

- Ой, давай без "Іванівна", - відмахується і сміється. - Хочу бути з вами на одному рівні, тому імені буде достатньо.

Ми проходимо в будинок, котрий ще минулого разу привів мене у шок. Він просто величезний, але від того не менш світлий та теплий. Одразу помічаю батька Дем'яна у дверях вітальні і киваю йому на знак привітання. Чоловік здається занадто серйозним та зібраним. Схоже, йому все ще важко повірити у те, що молодший син одружився. 

- Проходьте у вітальню. Зараз будемо вечеряти, - заявляє Наталя і легенько підштовхує мене в спину. Дем'ян йде поряд, і це добре, тому що я поняття не маю, що робити з усім цим сімейством.

Тільки от я ще не знала, що найцікавіше чекає мене попереду. Дідуся Дем'яна я побачила одразу, як тільки переступили поріг вітальні. Перше, що кинулося в очі: він сидів в інвалідному візку. Його сиве волосся та борода робили його схожим на Діда Мороза, тільки от погляд... нічого хорошого мені не обіцяв. Борис Федорович оглядав мене прямим поглядом, наче намагався вирахувати нашу з Дем'яном брехню.

- Доброго вечора, мене звати Юля! - я сама наблизилася до нього, тому що не хотіла, щоб він думав, наче я боюся.

- Яка красива дівчина, -  ледь помітно усміхнувся дідусь. - І що ти знайшла в цьому телепні?

- Гей! Я взагалі-то тут! - Дем'ян з'явився поряд і обійняв мене за талію. Було доволі важко стриматись та не надавати йому по руках. - Юля мене кохає і не вважає телепнем. 

- Справді? - дідусь якось неоднозначно хмикає, а мені здається, що він бачить нас наскрізь. - І як так сталося, що ви одружилися, при цьому нікому не сказавши?

- От саме тому й одружилися таємно, - впевнено заявляє Дем'ян. - Ми з Юлею вирішили зробити це тихо і спокійно. Щоб не було ось таких запитань і прирікань. 

- Любі, давайте уже за стіл! Поговорити можна й потім! - на щастя, цю дивну розмову зупиняє Наталя і ми усі розсідаємося за столом, просто-таки заваленим різними стравами. Схоже, до мого приходу тут готувалися. 

Дем'ян галантно наливає мені вина і час від часу усміхається. Я ж намагаюся відсунутися подалі, тому що сидимо ми занадто близько одне до одного. Тільки от зробити це доволі важко під трьома прямими поглядами членів родини Єгорових. 

- А де Давид? Я бачив його тачку в дворі, - питає Дем'ян і лише зараз до мене доходить, що це ще не всі члени родини. 

- Скучив за мною, братику? - саме в цей час Давид переступає поріг вітальні і я розумію, що Дем'ян не єдиний тут красень.