Розділ 11

Всі наступні дні намагаюсь відволікатися від проблем. Навіть у транспорті малюю, щоб розвантажити голову. Єва мене заспокоює й підбадьорює, мовляв, ще трошки треба потерпіти. Брат їй вже дав зрозуміти, що ректор сам собі вирив яму.

А я не можу забути погрози Петра Альбертовича - поквитатися з тими, хто на нього нападає через мене. Він уже з'ясував? Ще в пошуку? Просто лякав?

Кілька разів налаштовувалася набрати Микиту. Мені ж потрібно його попередити? Майже натискала на виклик. І лише за міліметр мій палець опинявся від кнопки виклику. Як ще недавно я бачила його ясно-сині очі. Навіть аромат чоловічого парфуму Рудіна, відразу б згадала.

Особливо тягне дізнатися, як його рука? Він міцний, витривалий, але я все одно переймаюся. Потім знову сумніви. Звертаю вкладку на смартфоні з контактами.

Брат подруги і так допомагає, а я буду його відволікати. Як зрозуміти, що він у цю хвилину вільний і зовсім не проти обмінятися зі мною парочкою фраз?

Вдень у нього можуть бути зустрічі, наради, і ще це... натхнення на розробку проектів не можна порушувати. Увечері, здавалося б, легше. Але це ж Микита Олегович Рудін. У нього або знову та ж робота вечорами, або відпочинок у компанії жінки... То звісно, в такому випадку теж дзвінок від мене його не потішить.

Що залишається... Прошу з'ясувати Єву. Обережненько, без уточнення, що я місця собі не знаходжу.

- Ліко, брат передав, що з рукою все гаразд. З ректором справи гірші, а шлангу перекрили кран. Потім він сказав - відчепися, мала, я на важливій зустрічі. Тому хвилюватися взагалі не потрібно, - задоволено хіхікає, з апетитом поїдаючи круасан у студентській кафешці.

- Ти ж йому не казала, що це я питала? - дивуюся такій відповіді від Микити.

- Ні, прикинулася, що хочу трохи потеревенити.

Дивно, навіщо він тоді за руку...

І не менш дивно за ректора і шланг. У чому гірше, де перекрили? Іноді Микиту складно зрозуміти. Про це часто чула від самих Рудіних. Деякі фразочки старшого брата, молодші на свій лад розшифровували. А його батько навіть обурювався: "Ну що, не можна нормально пояснити? Думаєш багато, а нам дістаються обривки!”

Взагалі для Микити підходить залишатися таким собі загадковим і закритим чоловіком. Хоча мовчуном не назвеш. І ораторські якості на відмінному рівні здобув на високій посаді. Напевно, йому так зручніше. Бо з чіткими планами і забитою головою купою величних думок, на всякі дрібниці краще зайвий раз не відволікатися.

Після кафе ненадовго з подругою розходимося. Вона йде нам займати місця, а я ще до одного викладача заскочити збиралася. Не всі, але частина вірного ректорові колективу, продовжує намагатися мені ставити н-ки. А я продовжую боротися за справедливість.

Посеред коридору, в декількох кроках від потрібного мені кабінету, чиїсь нахабні лапи смикають мене зі спини.

- Руда, вибачитися не хочеш? - голос Марка у вухо різко стріляє.

- Відпусти, я поспішаю, - смикаюся вперед.

Але він до себе розвертає. Чіпко схопився.

- Не відпущу. І в цьому місці немає камер, вони там, ближче до сходів, - ще й підказує.

- А що, боїшся без штанів опинитися втретє? - задираю підборіддя з викликом.

Не дочекається його безсоромна пика, що я тут від страху почну заїкатися.

- Дивись, яка зухвала змія стала. Мій тато тебе зітре на порошок. Знаєш адже? - криву тягне либу.

- Що тобі треба, Царьов?

- О, інша розмова. Ти і твоє спростування. З хорошою дівчинкою повинен замутити, щоб перестали обзивати збоченцем. Через тебе, руда!

- То замути, я тобі не заважаю!

- Так, але і не допомагаєш. Ти та сама хороша, відмінниця. Давай, здайся вже, плюнь на того татка, йому все одно прийде гаплик. Нічого йому не забуду. Буде потім теж стогнати, довбаний мудак!

І зовсім вже знахабнівши, штовхає мене ближче до стіни, а на щоці язиком липкий слід залишає. Закричати - сенсу мало. Я тільки-но збираюся плюнути нахабі в обличчя. Здатися, піти назавжди з універу, де все скрізь для Царьових. Але нічого з цього не встигаю...

Мене випереджає міцний хлопець, вище за Марка на півтори голови. І ширше значно, але за рахунок тренованої м'язової маси. Його футболка мало не тріщить на горбах налитої біцухи. Та й на обличчя він постарше за нас. Ніколи раніше в універі не бачила. Могла й пропустити. Факультетів багато, спробуй ще всіх тут знати. Хоча такого супермена мої однокурсниці б не залишили без уваги. Бодай щось таки мало долетіти з їх безкінечної балаканини.

Дивним чином, ми змінюємося з Марком.

Тепер він притиснутий до стіни. Борсається ногами в повітрі. Липучий слід ніхто не залишає на ньому, але від цього він менше не лається. Звісно ж, я залишаюся, відійшовши на пару кроків. Не пропускати ж приємне видовище.

- Ти хто такий взагалі? Чого лізеш? Ми з моєю дівчиною розбиралися! - волає Царьок з почервонілою пикою.

- Вона не твоя. Будеш лізти, кістки зламаю. Які спочатку?

- Чого? Нічого не хочу!!!

- Тоді зламаю ноги першими, - басовитим голосом вирішує хлопець.

- Я ніколи тебе тут не бачив. Ти взагалі не звідси! Зараз охорону покличу!

- Без ніг і язика? Як покличеш?

- А-а-а-а-а!

Підбігаю до міцного хлопця, ймовірно спортсмена. Тим паче на ньому спортивний костюм. Раптом він новий фізрук? Ні, теж навряд чи, тоді б він знав сина ректора, побоявся...

Він, немов з'явився з нізвідки, і кинувся відразу на виручку. Оце так дива!

Як би там не було, швидко дякую небайдужому хлопцеві. Та швиденько тікаю до викладача. Часу на перевірку моєї роботи майже не залишилося. Потрібно терміново здавати. Адже після допомоги від незнайомця, думки все кинути зникли.

Микита просив не здаватися, він щось придумає. А я вірю йому.