Розділ 10/1

Петро Альбертович злісно зіщулюється. Робить паузу, перш ніж заговорити. А у мене вже ноги підкошуються.

У чому звинуватить? У тому, що виростив сина збоченим і нахабним негідником?

- Отже, так ... - плескає долонею по столу. - Тепер я зрозумів, Роменська, - звертається до мене на прізвище. - Ти не проста дурочка з тих, багатьох, хто залицяється і нав'язується моєму синові. Вирішила мстити, та як витончено! Що, не пережила відмову?

- Яка відмова? - кров приливає до щік.

- Відмова на стосунки з тобою, - цідить ректор. - Марк мені все розповів. Ото дівчата пішли, гордості ніякої. І ти не перша, хто шкодити від образи намагається. Але ти пішла далі попередніх. Зв'язалася з небезпечними людьми. Допомагаєш їм топити мою репутацію, позбутися законного місця. А я всю душу віддав університету. Живу заради доброї справи!

Угу, авжеж. Як би сказала моя мама - боїться позбутися годівниці.

Добрі справи Петра Альбертовича у першу чергу йому дістаються. Давно чутки повзуть, що щорічна допомога на бюджет універу дивним чином кудись зливається.

Але я тут не для викриття сутності ректора. Та й хто його знає, чи вірити чуткам.

- Ви помиляєтеся, - мій голос обурено тремтить. - Це Марк до мене чіплявся. Розважався з друзями, поводився нахабно.

- І що? Ти пропонуєш мені зараз проводити експертизу, хто до кого? Де ти і мій син, Роменська, - осудливо пирхає.

- Тому й не чіпала б його. Нехай ваш син іншим дістається.

Так-так-так! Аби не мені таке щастячко.

- Багато базікаєш, Роменська! - гнівно гаркає ректор. - А ти ж мого сина зганьбила! Двічі з твоєї подачі він став для всіх блазнем. Зауваж, це мій єдиний спадкоємець. Так просто ти вже не відмажешся. Швидко зізнавайся, з ким зв'язалася? Хто платить тобі?

- Ніхто, - підтискаю губи.

- Ці ніхто його побили, викинули в зоопарку. Вони ж організували перевірку з департаменту. І погрожують дати на розголос проти мене якесь досьє. Залякують компроматами! От всю душу віддавав тут, а мене ще лякають. І заради кого? Заради звичайної дівчини!

Зрозуміли, дякую. Я звичайна, одна з інших дуреп і ще безсовісно нав'язуюсь кращому на світі Марку. Попіл ганьби на мою руду голову.

- Слухай тепер уважно, студентко. Даю останній шанс. Зізнаєшся, хто допомагав. Даєш спростування. І на деякий час стаєш для мого сина нареченою. Нехай бачать, що ти задоволена і вважаєш Марка порядним хлопцем.

- Що? Він взагалі не порядний! У книжковій крамниці скидав штани і вимагав від мене цього самого... - жах, що я взагалі про таке говорю, але навіщо вони все перевертають.

- Нехай Марк не подарунок іноді, але й ти не краще. Погоджуйся. Бо інакше… - загрозливо всміхається.

- Інакше?

Дихати одним повітрям з ректором все важче. У кабінеті повисає загроза невидимою, але дуже відчутною сокирою на моїх тендітних плечах. Сам же Петро Альбертович вже більше не просто ректор. У моїх очах - він справжній монстр. Ректор-монстр, найближче йому буде покликання.

- Вилетиш звідси до біса в пекло, - добиває старший Царьов. - І я вже подбаю, щоб тебе в жоден навчальний заклад більше не прийняли. Навіть на швачку не всунешся. З роботою теж не чекай. Пам'ятаєш, як вилетіла з книжкового? То так ти вилетиш звідусіль у нашому місті. Моє місце коштує дорого. А твоє буде коштувати тобі всього майбутнього!

- Мені... нічого вам більше додати, - задкую до дверей.

Стан, ніби трактором переїхали тричі та вилили бочку брудної води.

- Подумай! Тоді я не роздавлю тебе, як комашку, - продовжує обіцяти «приємності» ректор. - І незабаром я з'ясую, хто стоїть за тобою. Ось їм теж дістанеться!

- До побачення, - прошепотів, хутко вибігаю з кабінету.

Навіщо я взагалі з ним прощалася? Всьому виною ввічливість, а він же... навіть чути нічого не хотів.

У коридорі мене ловить Єва. Бачить мій стан, в якому за стіни хапаюся, і витягує на вулицю. Свіжим повітрям найкраще зараз подихати. Це якщо ректор-монстр не заборонить мені й цього.

- Ну що там? Чого так довго? Я бачила, як декан виходив, але він від мене відмахнувся і швидко зник в іншому кабінеті.

- Ох…

Видихаю разом всю тяжкість і біль.

Потім приголомшую подругу подробицями. Бачте, мені його сина потрібно обілити. Нареченою або навіть підстилкою стати для жахливого Марка. Спокутувати провину перед знатним сімейством. За що, питається?! Він першим до мене ліз!

- Ось же монстр! Недовго йому тут керувати залишилося, - подруга сповнена обурення з приводу ректора.

- Мені ще менше, - з сумом обвожу очима центральний вхід до універу, який планувала успішно закінчити.

- Почекай, сумувати ще рано, - Єва струшує мене за плечі. - Ректор недарма ж засмикався. Тобто, що?

- Що?

- Нік його міцно за горлянку притиснув! Адже від страху за свою шкуру на тебе наїжджає. Раптом ми не знаємо всього, а є за що й посадити нашого шановного Петра Альбертовича.

- За те що покриває сина-бовдура?

- Ліко, не тільки. Мені брат не говорив таких подробиць. Але він займається твоєю справою. І це помітно. Щури засмикалися, вірний знак!

Бр-р-р!

Згадався букетик від Марка. Тема щурів для Царьових певно близька.