Розділ 9

Нічого не коментуючи, Микита скидає виклик від невідомої для мене дівчини.

- Послухай, Анжеліко. Вечорами одна більше не ходиш, - заговорює про інше, при цьому, командує. - Закінчилося навчання і відразу додому. Зрозуміла?

- Угу, якщо навчання залишиться.

- Я розберуся з поточним станом справ. Але якщо ти будеш пропускати, то сама розумієш - ректор цьому лише зрадіє. Ми ж не хочемо їм допомагати?

- Не хочемо!

Нічого собі, звучить, немов ми й, насправді, в одній команді. Завтра прокинуся та не повірю!

- Залишу тобі мій номер. Дзвони, якщо що. Іноді трапляється повна дупа. Але ти не здалась, а вихід обов'язково знайдеться. То на краще. Вихід завжди веде до кращого.

- Микито, я вірю тобі, - на видиху видаю щиру правду.

У кафе не дуже вірила, а зараз... дарую йому почесну медаль “Найкращого мотиватора року». Ще й окремий аркуш у моєму скетчбуці. Лицар вже не на коні, а везе мене рятувати в чорній машині.

- Одужуй скоріше, - маю на увазі загоєння рани.

- Куди я подінуся, - потискає плечима.

Наші погляди затримуються, повітря на кухні електризується, ніби навколо навіяло чари. Потемніла синява очей Микити зупиняється на моїх губах. Я ледве дихаю. Серце прискорює стукіт. Ми ж так близько. Удвох…

І раптом доходить!

Цукерками могла забруднитися. От і помітив. Ой, ну що в перший раз при ньому зганьбилася. Старшого брата моєї подруги складно здивувати. Особливо мною. Анжеліка, Ліка, руда лисичка. Ті ж веснянки на носі, та ж звичка базікати і солодощами забруднитися.

Швидко облизую губи. Мабуть, нервовим поривом. Рукою вже до серветки тягнуся.

Микита раніше підхоплюється.

- Все, мені час. Будемо на зв'язку.

- Звісно-звісно, - біжу за ним, витираючи рота.

Прибираю серветку. Вона чиста. Нічого не зрозумію. Чого тоді накрутила? Через що витріщався Рудін?

Микита сам відчиняє засувку на двері в коридорі. Пив чай, спілкувався спокійно. Зараз поспішає, як на термінову нараду. Припустимо, з Кариною радитись...

Пирхання тисну в собі. Мене взагалі не стосується!

Відчиняються двері. А за ними... мама стоїть.

З пакетами, тільки-но з роботи повернулася. Вона певно забула, куди саме йшла. Ошелешено плескає очима на Микиту. Бо це ж він відчиняв собі двері. Стався збіг, але це ж очманіти, який збіг!

- Добрий вечір! - хто не губиться, то це Рудін.

Він ніби до себе додому заходив і зараз виходить у справах кудись.

- До-обрий… - тягне мама, переглядаючись зі мною. - Ти ж Микита? Я правильно пам'ятаю?

- Так, а що дуже змінився? - весело питає.

І, допомагаючи занести пакети, змінюється з мамою місцями. Тепер він у під'їзді, а мама зайшла. Але не відігнати її, звісно. Ще трохи й цукерками почне пригощати. Тими, що я майже з'їла. Потрясінь адже скільки. Як було втриматись!

- Ну, є дещо. Запам'ятала, що і раніше виглядав міцним і високим красенем. Ви всі брати Рудіни схожі. А заходив до нас чого?

- Мам, потім поговоримо, - тягнуся вже двері зачиняти.

Тільки спробуй зрушити з місця надто допитливу жінку з палаючими від цікавості очима.

- Маю вже їхати, Світлано... ем…

- Просто Світлана, - з хіхіканням відмахується мама від по батькові. - Ми ж свої!

Боже, які свої?

Що вони пили на переобліку?!

- Добре. Тоді до побачення, - гість поступово відходить, аби швидше звалювати.

Трясця, мама вибігає за двері. Врятуйте мене від ганьби!

- У нас є чай. І цукерки з печивом. Чого міцніше теж є! - кричить на весь під'їзд.

- Чаєм і солодощами пригостився. Дякую, термінова справа, поспішаю. Донька у вас дуже гостинно приймала.

- Вона і готує смачно, і добре навчається, і на курси етикету ходила! 

Все, не витримую.

Затягую маму в нашу квартиру.

- Мамо, він поспішав, помітно ж. Навіщо ти затримувала, - охолоджую щоки долонями.

Більше Рудін ані ногою сюди. Ясна річ!

- Отакої, чого! А щоб знав, ми йому раді й завжди пригостимо. До речі, чим пригощала?

- Обліпиховим чаєм, цукерки він теж їв, - останнє перекидаю на нас двох, щоб не обзивали ненажерою.

Мама роззувається, задумливо хмуриться.

Зараз запитає, як я його взагалі могла додому притягти. Про що дочка думала?

- Замовила хоч м'ясо на грилі? Чоловіки таке люблять, - маму поки хвилює інше. Хитаю головою. - А пляшку з червоним відкрила?

- Ну ні, не до того нам було…

- А до чого? - все, тепер мама лякається.

Побіжно оглядає мене з ніг до голови.

- Микита, звичайно, варіант цікавіше за того сина ректора. Але не настільки ж піддаватися. Ліко, доню, не давай з тебе робити коханку. Мій досвід знаєш. І то таке собі це потім розуміння, що в дружини беруть не тебе.

О, ну знову понеслася наша пісня.

- Нічого у нас не було і бути не може. Микиту попросила Єва допомогти розібратися з Царьовим. Ти його пустила, а він мене ненавидить, переслідує. На все огидне здатний заради суперечки з друзями. Ось мені й допоміг Микита. Бився, постраждав. Покликала його до нас, перев'язала рану. Знаєш, скільки я жаху пережила? - схлипую.

Мама тихо підходить, мене обіймає.

- Марка більше не пущу, - твердо обіцяє. - Але не варто заздалегідь вирішувати - може чи не може. Такі чоловіки, як Микита, навіть після бійки до аби кого не ходять.

- Але я ж не зовсім аби хто, так? Я ж подруга Єви. 

- Ох, ну думаю, йому просто захотілося трохи довше з тобою затриматись. Взагалі він впертий і складний. Такі лише носять бездоганну маску. Потім у них щось зривається, вибухає і… - зітхає.

- Що і?

Тепер я швидше хочу далі дізнатися. Цим і видаю цікавість до старшого з Рудіних.

Мама сміється.

- Ти ніколи нічого емоціями не приховувала, Лікусю. То вони - значніше за інших можуть створювати і руйнувати. Одним махом перевернути своє життя і тих, хто попався під руку. Це я узагальнюю, звісно. Можливо, Микита і не такий. Багатодітна сім'я, батьки дуже пристойні. Гени високої якості комусь дістануться.