Розділ 8/1

Ліка

Трохи видихаю лише біля під'їзду з Микитою. Другий раз намагаюся потрапити додому. Та інша спроба вже в компанії з братом подруги.

Сама від себе навіть не очікувала, що буду наполягати на наданні першої допомоги його порізу руки. У мені триває досі приголомшення. Інших пояснень немає. Я ж пікнути з ним поруч боялась, а тут прямо вимагати почала.

Микита... він же мій герой!

Як хвацько розібрався з ненависним Царьовим. Міцний, сильний чоловік. Не кинув у халепі. Я навіть не думала, що Микита всерйоз почне допомагати. У нього стільки справ. Якби не Єва причепилася з проханнями, тоді... складно припускати, що сталося б. Але я б тоді не дізналась, який старший Рудін відважний.

А Марк би не отримав, на що заслуговує. Він навіть верещав, благаючи його пощадити. Подивимось, як далі себе буде поводити. Бо я сина ректора ось взагалі не шкодую. Занадто багато собі дозволяв. Бачте, я його боржниця. Посміла відшити бажаного всіма мажора.

- Проходь, будь ласка, - мало не зривається з язика звичне викання, але якщо заборонив, то намагаюся. - У нас тут все по-простому. На ремонт не вистачає часу, - щось несу від незручності дивне.

- Затишно, добре, - з кивком голови приблизно оцінює наше скромне житло мега бос.

Куди відвести? Ну не до себе ж у спальню.

У нас з мамою дві кімнати під спальні та невеличка кухня в кінці коридору. Багато варіантів немає. До того ж чай краще пити в одному місці. Проводжаю на кухню поважного гостя.

У моїх очах Микита став ще крутіше після битви з підступним царьком. Хоча куди вже! Він і був завжди майже нереальним у своїй бездоганності. Таким його малювала фантазія.

Микита сідає біля столу. Замалий стілець для нього. І взагалі кухонька здається з його появою занадто тісною. Ці стіни надовго запам'ятають, як їх відвідав о Великий пан Рудін.

З дурними думками і такою ж тремтячою посмішкою ставлю чайник, потім тягнуся за допомогою іншого стільця на саму верхню полицю за аптечкою.

Хапаю коробку. Повертаюсь. Очі Микити чіпко на мені, з примруженням ковзають, нібито вивчаюче. Ну ні-ні, що там у мене вивчати. Напевно, в шоці чоловік заздалегідь. Вже уявляє, як я зараз звалюся, і знову доведеться рятувати невдачливу подружку сестри.

Бадьоренько зістрибую. Нехай бачить, я не така вже й безнога. А ще на шпагат досі сісти можу!

- Все є, постараюся обережно обробляти, - наближаюсь, а у самої пальці тремтять.

- Постарайся, еге. Але на мені хоч там що, заживає все як на собаці, - хоробриться.

Хіхікаю. Ото чоловіки.

Розбита пляшка валялася в багнюці та невідомо ще, хто з неї пив, і що крім вуличного пилу потрапило. Найгірше, що постраждав мій герой через мене. Нехай то не дуже глибоке поранення на тильному боці кисті, але раптом би зачепило голову.

Беруся за справу. Якщо так можна назвати. Микиті хоч би що, а я ж не медик, хвилююся. Доторкатися до нього, ще й як загострює хвилювання.

- Боляче?

- Ні, я терплячий, - хмикає з легкою усмішкою.

Все одно дую-дую.

Мій герой, мене захищав, мені й піклуватися.

Після промивання рани перекисом, обробляю навколо розчином антисептика. Флакончик Хлоргексидину на щастя завалявся в коробці, як чекав на свій зоряний час. З дуже досвідченим виглядом беруся за перев'язку бинтом. Виходить криво, розрівнюю, відчуваю, як щоки печуть. Боюся навіть підняти очі на потерпілого сміливця.

- Ой…

- Що ой? - вперше в його голосі занепокоєння.

- Зав'язки вийшли короткі. Зараз ще чимось закріплю.

Ну так, не розрахувала. Долоня у Микити велика, зап'ястя широке. Залишила хвостик менше потрібного. Хапаю у себе на столі набір з наліпками, остання моя покупка в улюбленому книжковому. Іноді для настрою брала з веселими стікерами та й клеїла в блокнот або конспекти.

- Я тобі закріплю наліпкою для надійності. Обери, якщо хочеш. Вони міцно тримаються.

Брови у Микити повзуть вгору, а волошкові очі здивовано блимають.

Ліко, ти сьогодні запалюєш! Пропонуєш Рудіну наліпки зі смішними звірятками.

Зупиніть мене хто-небудь!

- Ось цю хочу, - тицяє пальцем здорової руки на лисичку з цукеркою і хитрою посмішкою.

- Не кота в окулярах? - ну то я показую, що більш на чоловічу тему.

- Лисичку. Тільки її, - здається, всередині себе голосно регоче, а тільки робить вигляд розуміючий.

Що поробиш, адже лейкопластирів вдома чомусь не знайшлося. Скотч не варіант. Ох, лисичка тепер якийсь час побуде з Микитою.

Чайник раніше встиг закипіти. Чай настоявся. Тож я ставлю чашки на стіл. Подаю ще печиво у вазочці. І мамині цукерки від залицяльника. Щоправда, там залишилася половина коробки. Зате виглядають пристойно з цільними горіхами. І... комусь потрібна термінова цукеркова допомога після бурхливих подій.

- Смачний чай, - відпиваючи ковток, схвалює Микита.

- Мені теж подобається. Пригощайся цукерками, - перша поки не беру, ближче посуваю до нього.

Але Микита вибирає печиво.

- Покажи малюнки, - ось так ще приголомшує.

Гаразд, постраждалих треба розважати.

Приношу свій скетчбук з останніми замальовками. Поки він з цікавістю (що вже з глузду з'їхати!) розглядає, я нервово на стільці смикаюся. Другу або третю цукерку жую, не помічаю за кількістю. У мене ж там бойове аніме упереміш з романтичними кадрами з фільмів.

Як душу вивертаю, їй богу! Крім Єви такі відвертості більше нікому не показувала.

- Лицар на коні, наче вилитий я, - коментує, схиляючи набік голову. - У тебе великий талант, Анжеліко. Замальовки, але такі всі цікаві. І стільки кровища в тих, що з боями. Ну ти даєш!

Сама в шоці.

- Пробую різне, - бурмочу, виправдовуючись з черговою цукеркою в роті.

- У будь-якому випадку, стиль вже маєш. У майбутньому станеш відомим ілюстратором.

- Дякую, Микито, - скромно посміхаюся.

Оце вердикт! 

Щойно я повірила в себе вдвічі більше. Приємно чути, що у мене виходить. А від Микити Рудіна, ох, то тим паче.