Розділ 7

Ліка

Як тільки Єва виходить біля свого будинку, в машині настає важке мовчання. Легка музика трохи повинна розряджати, але щось не виходить розслабитися. З подругою хоч базікали, сміялися. Микита іноді підключався з дотепними зауваженнями.

Тепер же він веде впевнено машину темними вулицями. Я дивлюся у вікно на миготливі вогники від закладів і ліхтарів. І відчуваю себе ду-уже ніяково. Краще б сама додому поїхала. До мого дому шлях набагато довший, ніж до його сестри. Напевно, пан Рудін незадоволений, що витрачає даремно час. Гаразд би на когось важливого, а то на мене.

Ой, здригаюся на задньому сидінні. Машина зупиняється. Але ми ще не доїхали.

Отже, вирішив раніше висаджувати. Ясно, покаталися й вистачить.

- Вже виходити? - підхоплюю сумочку.

- Так, я хотів запитати, - обертається на мене, та так різко, що я прилипаю до спинки м'якого крісла в його розкішному салоні чорного Порше. - Анжеліко, ти не проти зі мною вийти ненадовго? Поруч будується об'єкт, цікаво глянути своїми очима. Повз проїжджали якраз.

Вже після почутого низьким оксамитовим голосом «Анжеліко», я б побігла на будь-який об'єкт. Нехай навіть довелося б на гору дертися та звідти стрибати в холодне море.

Безумовно Микита практикує гіпноз.

Тож мій писк: “Не проти, звичайно", він розуміє правильно.

Виходить. Відчиняє двері з мого боку. Навіть тут відзначитись встигаю. Не там натискала на ручку. Він точно вважає мене дурепою. То й зрозуміло, ким же ще? Після всього, що побачив і почув у кафе.

Лише зараз помічаю поруч з нами іншу машину. Біля неї стоять міцні хлопці. Микита махає їм відбій, і вони залишаються на місці. Єва розповідала, що старшого брата супроводжує свита особистої охорони.

Ну от, з моєю уважністю на початку поїздки нічого не помітила. Тому зараз злякалася. Ми вдвох. А тут наче ці підстерегли, як гопники, їй богу.

Проходимо по кам'янистій дорозі ближче до паркану.

- Ми ненадовго, - м'яко примовляє Микита, і тут же додає: - Обережніше!

Але все, пізно.

У моїх туфельках складно ходити по камінню. Підбори низькі, але все одно оступилася. Та я б зловила себе, нічого страшного.

Тільки Микита раніше підхоплює. У його міцних руках тепло, віє надійністю і ще ароматом кави, м'яти і терпкого парфуму з деревними нотками. 

- Бачиш, який я спритний? - посміхається в напівтемряві.

- Угу, дуже, - поспішно від нього відриваюся.

Він спритний, а я, виходить - нерозторопний ведмідь?

Хоча ні, частіше чую від Рудіних про лисичку.

Далі ми близько поруч йдемо. Микита підстраховує. Ворота перед ним вже відкриті. Черговий охоронець злякано кланяється.

- Всередину не будемо заходити. Тільки оцінити хочу фасад. Увімкніть нам більше прожекторів.

- Слухаюся, шефе!

Охоронець тікає кудись. І незабаром темрява заливається світлом. Стає надто яскраво, я мружуся. До ввімкненого освітлення, відчувала себе все-таки легше. Майже не видно пана Рудіна, йому - мене. Поруч з таким чоловіком мені не вистачає хоробрості. Тому невидимкою гуляти, може бути зручно.

Тепер смикаюсь. Як моє волосся? Що там зі спідницею? А колготки у грязі не забруднила?

Ух, хвилювання просто зашкалює!

- Ну-у... непогано. Не дарма ми спробували новий дизайн, - тим часом крутому босові не до моєї спідниці. Його погляд звернений на розтягнуту вшир п'ятиповерхову сучасну будівлю. - Замовлення було на нову клініку. Поки випереджаємо графіки, - задоволеним тоном зазначає, як для себе відзнаку.

Помітно, що Микита переймається за кожен об'єкт, і за все, що береться, несе максимальну відповідальність.

- Чудовий фасад, - я милуюся, розглядаючи панорамні вікна на контрасті з обробкою стін білими і сріблястими лініями. - Виглядає, як крутий готель.

- Вони так і замовляли. Хотіли пустити пил в очі конкурентам, - усміхається, переводячи погляд на мене. - А ти ж дизайнер. Творче чуття маєш.

Не питає, а ніби повністю впевнений.

- В архітектурі замало чуття, - ніяковію, розгубившись від прицільної уваги. - Мені ближче ілюстрації. Хочу працювати у видавництві. Мрію коли-небудь стати автором коміксів. І взагалі... малюю іноді, що заманеться.

- Цікаво!

Несподівано Микита розтягує губи в щирій посмішці. Йому личить. Суворі складки на лобі розгладилися, риси обличчя пом'якшились. У куточках очей засвітилися грайливі промінчики. Стільки чарівності, що аж земля захиталася. Забагато честі для однієї мене.

Напевно, “цікаво” сказав, лише з ввічливості. І я ще давай за комікси та малюнки базікати. Залишалося викласти за фіалки, смаколики і на якій книжковій полиці заначка лежить.

- Ну що, підемо?

- Так, мені додому вже час, - киваю, та наостанок ще на секундочку даю собі пірнути в синяву зачаровуючих очей вродливого, але такого недосяжного чоловіка.

Ми провели тут трохи часу. Тільки так, удвох, ще не гуляли. Безлюдне місце, від густої темряви до теплого світла. Такі ілюстрації завжди сповнені романтики…

Боже, Ліко, заспокойся. Тобі просто дали подивитися на об'єкт!

І, тим не менш, подальша дорога проходить вже без особливої напруги. Микита відчинив переді мною передні пасажирські двері. Ближче вже сидимо. Музика стає бадьоріше і гучніше. Розмови про цікаві місця, які проїжджаємо. Більше, звичайно, не я знаходжу для нас спільні теми. Але намагаюся зніяковіло не мукати і бадьоренько на все відповідати.

- Дякую, Микито. Ви…

- Анжеліко, знову? - стріляє з очей небезпечними блискавками.

- Ти, я пам'ятаю. Дякую ще раз величезне!

Вилітаю з чорного розкішного люкса. Тягне обернутись. Але я не даю собі. Ззаду не чую, як рушають машини. Микити та його супроводу.

Отже, ще стоять... Ну і навіщо?

Іду, та більше радісну посмішку не ховаю.

- Що, чекати змушуєш, руда брехухо?

Біля під'їзду від жаху скрикую.

Нахабна пика Царьова скалиться на мене. Тягне ручища. А сам взагалі нетверезий, смердить. Краєм очей помічаю на лавці ще двох. Вони це! Друзяки його. З ними Марк забивався на суперечку - отримати по клацанню пальців у ліжко руду.