Розділ 6

Микита

- Сьогодні затримаюсь, треба тут розібратися з документами, важлива угода накльовується, не хочу проґавити...

- Угу, що ж ще, - бурмоче брат, ніби як не здивував.

Костя любить підколювати, що я живу в офісі. А він, бачте, одружився. І місяця не минуло. Батьки через це весь мозок мені винесли, що брати молодшого віку і те дозріли для сім'ї. Зате я нікуди не поспішаю, то й зачахну тут одинаком у своєму кабінеті.

- Гаразд, ну може, я надто не затримаюся, - додаю. - Зайду на вечерю в ресторан навпроти офісу. Покличу туди коханку, поїдемо в готель, замовимо відерце з шампанським і устриці. Вона мені зробить приємний масаж. А далі вже програма для дорослих. Чудово вмію відпочивати!

Для багатьох моїх співробітників робочий день добігає кінця. Але не для мене. Готується великий контракт з італійцями. Не можу його втратити. Мережа готелів, цікавий проект на ЖК, я хочу в цю справу вкластися. Чуття вимагає не упустити перспективну рибу. Тільки я не один тут в гонці за тендером. Конкурентів повно. Азарт наростає!

Ясна річ, що я нікуди не піду.

Відпущу секретарку і продовжу возитися з проектами.

Чомусь всі думають, ніби я, справді, оселився в офісі. Так, часом живу. Як тільки підпишемо контракт, от візьму і зроблю відпустку. Хоча... ні, тоді ще не візьму. Доведеться літати до них часто, на перших порах маю контролювати процес.

І ось у мої крутезні думки (Так, я кайфую від своїх планів!), вривається новий дзвінок, цього разу від сестри.

Чому в ту мить я не прислухався до "чуття" - терміново викинути телефон з двадцять першого поверху?

Ніхто не пояснить вже…

Єва кричить, а вона голосиста, що на неї хочуть напасти бандити. Спочатку казала на "нас", потім в одному числі. І так, поки голосно благала, плуталася.

- Чому не Демида просиш?

- А що, тебе не можна вже попросити? Якщо мама Олена запитає, я їй скажу, що Нік не допоміг.

- Чуєш, пригальмуй, мала, - гаркаю, по-іншому її не заспокоїш. - Ніхто тобі ще не відмовив. Але Демид адвокат, він більше розуміється в законах.

- Ні-ні, йому не кажи. Він приб'є нас. У сенсі мене, - знову підозріло плутається. - Взагалі нікому, будь ласка. Йдеться про людей з великими зв'язками. Потрібно не просто відмазуватися від них, а навпаки компромати копати. Притиснути їх за щось скоріше. Інакше гидотський Марк не відчепиться!

Очманіло кліпаю на екран робочого комп'ютера. Графіки з цифрами більше не говорять ні про що. А як же з натхненням робота кипіла…

- Приходь у кафе навпроти офісу. Тільки я буду не одна, а з подругою. Будь ласка, Ніку. Хочеш, я скажу мамі Олені, що ти водив мене на виставку картин і частіше вилізав з офісного барлогу?

- Не підлизуйся!

- Якщо не прийдеш, то і я до тебе після універу не влаштуюся висококласним дизайнером. Втратиш талант. Конкурентам дістануся!

Мала і хитра. Що треба знати про Єву.

- Так, досить лякати, дизайнер великий, - хмикаю, стримуючи сміх. - Буду вчасно. Але тільки, щоб з'ясувати - які саме бандити до тебе чіпляються. Чи може, їх вже треба рятувати.

Оце так ось і вибили з мене чудові плани. Напевно, даремно наплів Кості, нібито кудись збираюся. Збулось не все, але з офісу доведеться на вулицю вийти.

Єва ніби була не в собі. Майже нічого не пояснила, але сильне хвилювання відчувалося. Та зрозуміло, знову втрапила в якусь халепу. Вона вміє пригоди притягувати на одне місце.

А ми з братами не можемо відмовляти наймолодшій Рудіній. Вона наша сестра. І зовсім не має значення, що за спорідненістю вважається двоюрідна.

Її рідної мами не стало невдовзі після народження доньки. Дядько, молодший брат мого батька, розгубився, впав у смуток. Потім перемкнувся на роботу, намагався забуватися так. Тож саме мої батьки няньчилися та піклувалися про Єву, як про свою дочку. Тим паче мама мріяла про дівчинку. А з'являлися нахабно ми, четверо хлопців, один за іншим. На Вані спроби закінчились. І декілька років потому з'явилася крихітка Єва.

Тепер у неї два батька, вона і свого, і нашого називає татами, мою матір кличе мама Олена, і ми з братами продовжуємо її опікати. Ближче і рідніше сестри у нас не було.

Яке ж моє здивування, коли потрапляю в кафе. За столиком з Євою бачу... Лисичку!

Ні, не справжню. Але теж руду, з великими трохи розкосими зеленими очима і стійким бажанням мене уникати.

Колись ховалася під ліжком у моїй спальні, а довгий вогненно-рудий хвіст забула подалі засунути. Так боялася, що її там знайду, що голосно чхнула від переляку.

Чомусь запам'яталося. Довго сміявся потім. Але на відміну від братів, не висміював. Дав рудій можливість “непомітно” втекти. Вийшов для цього з кімнати.

Анжеліка в дитинстві запам'яталася, як кумедна, але трохи замкнута дівчинка. Незграбна, худорлява в підлітковому віці. Мовчазна, коли бачила мене. Невже через ту  дивну сцену під ліжком? Я ж нікому не сказав.