Розділ 2

Микита моїй відповіді не дивується. Навіть бровою не повів. Для нього, швидше за все, цілком очікувано.

Таке собі звичайне рішення, як з тисячі його справ за щільним графіком. Іноді він схожий на робота. Ніяких вад і відкритих емоцій. Все чітко, зрозуміло, як має бути прописано в його особистій програмі.

- От і правильно. Кашу заварили, спробуємо разом розхльобувати, - обнадіює, але так, ніби мені не нареченою належить йому бути, а, справді, варити вже кашу.

Микита підходить до столу. Зосереджений, знову без зайвих емоцій. Дістає велику темно-синю коробку. Приносить і ставить переді мною.

- Вибери, що підійде на твій палець. Про всяк випадок, краще відразу підібрати.

Заглядаю в коробку і ахаю.

- Боже, скільки каблучок!

- Привезли переважно класику. Не вистачило часу на пошуки якогось незвичайного дизайну.

- Але як? Звідки?!

У мене взагалі шок. Вперше таке бачу.

Повна коробка коштовностей з бирками. Рудін послав своїх працівників пограбувати ювелірний бутік?

- Іноді таке роблять. Можна все замовити для термінового вибору. Будь-яку річ, включаючи ювелірні вироби, - пояснює, як само собою зрозуміле. - Зручний сервіс, я користуюся.

Тільки Микита забув про один важливий нюанс. Так, привезуть від купи каблучок з діамантами до новенького Феррарі, якщо ти живеш у світі, де рахунок у банку перевалив за дев'ять нулів. Тоді і станцюють ще для настрою пана.

Приміряю каблучки. Перші три завеликі. Поки не уявляю, як це буду носити.

Куди?

І що я скажу Єві???

- Спробуй цю, - Микита простягає витончену каблучку з каменем у вигляді крапельки.

Одягаю на безіменний палець. Чудово сидить.

Очманіти! У моїх мріях заручини виглядали інакше.

Розумію, ми ж не по-справжньому. Отже, й милуватися каблучкою мені соромно. Руку опускаю. Ще подумає, ніби щиро радію. Скористалася становищем!

Єва не раз розповідала, скільки з'являлось бажаючих приміряти на себе роль нареченої старшого Рудіна. Навіть у заміський маєток до батьків ломилися. Вродливі, напористі, але Микита їх заміж чомусь не кликав. Ми сміялися разом і обзивали його зарозумілим, хронічним холостяком або одруженим вже на роботі.

І ось... я з каблучкою. Микита для мене її вибрав сам.

Мружуся та все ще думаю, за що себе можна вщипнути. Раптом я повернулася з супермаркету, заснула і такі неймовірні пристрасті наснилися…

- Ходімо зі мною. Тільки прошу. Нічому не дивуйся. І головне - не падай.

- Мені ще не можна йти? - біля дверей пригальмовую, ух, як серце колотиться.

- Ні, без мого дозволу більше не можна, - отак от припечатує і одночасно «допомагає» не падати.

Широка долоня боса цієї всієї корпорації на моїй спині. Тепла, міцна, владна. У мене певно залишиться в тому місці опік. Пече і лякає. І мурашки по руках розбігаються.

У приймальні секретарка сяє посмішкою для начальника. На мені її губи підібгалися невдоволено. Микита Олегович дозволяє їй теж кудись йти.

У мене досі шум у вухах від нереальності того, що відбувається. Сильно не вслухаюся. Киваю якимось співробітникам, які вітаються з босом і його секретаркою. Напевно, і зі мною, але я нікого не запам'ятала.

Думаю, скільки триватиме? Коли настане час "посміятися", як обіцяв Микита?

Невдовзі ми опиняємося у великому залі зі зсунутими довгими столами. Всюди таці з келихами, фуршетні закуски на будь-який смак. До нас повертаються співробітники в пристойному одязі. Мабуть, тут панує дрес-код. Перерахувати складно, приблизно до сорока чоловік зібралося.

Один невисокий чоловік у світло-сірому костюмі з мікрофоном, встигає нам помахати. Виглядає найбільш задоволеним на дивному святі.

- Усім нашим дружнім колективом вітаємо дорогого, безцінного та неперевершеного Микиту Олеговича із заручинами! Наречена казкової краси! Ми щасливі підняти за вас келихи!