Розділ 2

Микита моїй відповіді не дивується. Навіть бровою не повів. Для нього, швидше за все, цілком очікувано.

Таке собі звичайне рішення, як з тисячі його справ за щільним графіком. Іноді він схожий на робота. Ніяких вад і відкритих емоцій. Все чітко, зрозуміло, як має бути прописано в його особистій програмі.

- От і правильно. Кашу заварили, спробуємо разом розхльобувати, - обнадіює, але так, ніби мені не нареченою належить йому бути, а, справді, варити вже кашу.

Микита підходить до столу. Зосереджений, знову без зайвих емоцій. Дістає велику темно-синю коробку. Приносить і ставить переді мною.

- Вибери, що підійде на твій палець. Про всяк випадок, краще відразу підібрати.

Заглядаю в коробку і ахаю.

- Боже, скільки каблучок!

- Привезли переважно класику. Не вистачило часу на пошуки якогось незвичайного дизайну.

- Але як? Звідки?!

У мене взагалі шок. Вперше таке бачу.

Повна коробка коштовностей з бирками. Рудін послав своїх працівників пограбувати ювелірний бутік?

- Іноді таке роблять. Можна все замовити для термінового вибору. Будь-яку річ, включаючи ювелірні вироби, - пояснює, як само собою зрозуміле. - Зручний сервіс, я користуюся.

Тільки Микита забув про один важливий нюанс. Так, привезуть від купи каблучок з діамантами до новенького Феррарі, якщо ти живеш у світі, де рахунок у банку перевалив за дев'ять нулів. Тоді і станцюють ще для настрою пана.

Приміряю каблучки. Перші три завеликі. Поки не уявляю, як це буду носити.

Куди?

І що я скажу Єві???

- Спробуй цю, - Микита простягає витончену каблучку з каменем у вигляді крапельки.

Одягаю на безіменний палець. Чудово сидить.

Очманіти! У моїх мріях заручини виглядали інакше.

Розумію, ми ж не по-справжньому. Отже, й милуватися каблучкою мені соромно. Руку опускаю. Ще подумає, ніби щиро радію. Скористалася становищем!

Єва не раз розповідала, скільки з'являлось бажаючих приміряти на себе роль нареченої старшого Рудіна. Навіть у заміський маєток до батьків ломилися. Вродливі, напористі, але Микита їх заміж чомусь не кликав. Ми сміялися разом і обзивали його зарозумілим, хронічним холостяком або одруженим вже на роботі.

І ось... я з каблучкою. Микита для мене її вибрав сам.

Мружуся та все ще думаю, за що себе можна вщипнути. Раптом я повернулася з супермаркету, заснула і такі неймовірні пристрасті наснилися…

- Ходімо зі мною. Тільки прошу. Нічому не дивуйся. І головне - не падай.

- Мені ще не можна йти? - біля дверей пригальмовую, ух, як серце колотиться.

- Ні, без мого дозволу більше не можна, - отак от припечатує і одночасно «допомагає» не падати.

Широка долоня боса цієї всієї корпорації на моїй спині. Тепла, міцна, владна. У мене певно залишиться в тому місці опік. Пече і лякає. І мурашки по руках розбігаються.

У приймальні секретарка сяє посмішкою для начальника. На мені її губи підібгалися невдоволено. Микита Олегович дозволяє їй теж кудись йти.

У мене досі шум у вухах від нереальності того, що відбувається. Сильно не вслухаюся. Киваю якимось співробітникам, які вітаються з босом і його секретаркою. Напевно, і зі мною, але я нікого не запам'ятала.

Думаю, скільки триватиме? Коли настане час "посміятися", як обіцяв Микита?

Невдовзі ми опиняємося у великому залі зі зсунутими довгими столами. Всюди таці з келихами, фуршетні закуски на будь-який смак. До нас повертаються співробітники в пристойному одязі. Мабуть, тут панує дрес-код. Перерахувати складно, приблизно до сорока чоловік зібралося.

Один невисокий чоловік у світло-сірому костюмі з мікрофоном, встигає нам помахати. Виглядає найбільш задоволеним на дивному святі.

- Усім нашим дружнім колективом вітаємо дорогого, безцінного та неперевершеного Микиту Олеговича із заручинами! Наречена казкової краси! Ми щасливі підняти за вас келихи!

Співробітники офісу, як за командою, розбирають келихи. Тримають, не п'ють. Мені теж дістався один. Микита підносить до губ шиплячий напій. І тоді тільки всі миттю випивають до дна.

- Обов'язково чекаємо і за весілля тут дружно зібратися! - не вгамується той у світло-сірому костюмі.

Микита піднімає руку. Ведучий замовкає, та бадьоренько пробігає по проходу до нас.

- Що? Весілля не можна називати?

- Поменше базікай взагалі, - тихо цідить Микита. - До речі, Анжеліко, познайомся з моїм заступником і помічником Дмитром. Коли буду недоступний, зможеш через нього тримати зв'язок.

- Так, я завжди для вас на зв'язку. Цілодобово і цілорі…

- Дмитро, годі. Чимось ще розважай, але без зайвого акценту на нас. Застілля лише до кінця перерви.

- І чому я у вас креативний такий, - заступник у стелю зітхає і знову мчить у натовп.

Після другого або третього келиха, як у кого не рахувала, народ повеселішав. Плюс люди наїлися, трошки розслабились.

- Гірко! - хтось вигукує з чоловіків.

У мене і без того спітніли долоні. Ми досить близько стоїмо. Пробувала посміхатися, здається, губи тремтіли. Ще рука Рудіна час від часу обіймає легенько мене.

Але цілуватися? Саме зараз?!!

Авжеж, я в курсі, що означає "Гірко!”

Губи у Микити чітко окреслені, з рівним виразним контуром. Він з великим досвідом поцілунків, можна не сумніватися.

Що казати про мене... тричі. З двома хлопцями. З одним у випускному класі, з іншим на першому курсі в універі. Дух не захоплювало, голову не запаморочило шалене кохання. До ліжка так ні з ким і не дійшло. Мама каже, що я не там шукаю наречених. У двадцять один у деяких повно вигідних варіантів.

- Руда лисичко, не бійся.

Микита посміхається куточками губ. Нахиляється до мене, міцніше стискаючи руки на талії. І... легенько торкається до щоки. Проводить злегка шорсткими губами по ніжній шкірі.

У залі прокочується стогін розчарування.

Вони просто не знають, що Рудін не бачить у мені навіть натяку на жінку, цікаву дівчину. Я просто та сама руда, подруга сестри. Навіть прізвисько є, яким у дитинстві обзивали його брати.