Розділ 1

Ліка

- Микита Олегович чекає, проходьте, - переді мною відчиняє двері охоронець.

Все ще не розумію, що такого сталося жахливого. Чому мене наказали сюди привезти. Але підозрюю, справа найтерміновіша.

Рудін адже б не став просто так мене смикати. Прямо на виході з супермаркету зловили, і ось... я в офісі великої корпорації. У спортивних кросівках і з пучком на голові.

Обережно переступаю поріг кабінету генерального боса. Так хвилююся, що навіть забуваю дихати.

- Привіт, Анжеліко, - лунає низький, оксамитовий голос з хрипотою.

Цей голос я ні з ким не переплутаю.

Микита прокручується від панорамного вікна на високому кріслі та впивається чіпким поглядом. Завмираю. Поки не зрозуміло, чи тішиться він зустрічі, чи викликав сварити.

На ньому немає піджака, хоча часто носить ділові костюми. Сорочка кавового кольору розстебнута на пару ґудзиків. Холодним металом блищить дорогий годинник на руці. Темне волосся, гарна стрижка. Все бездоганно в ньому. Тільки щетина з нашої минулої зустрічі начебто стала густішою.

Чому я взагалі помічаю стільки деталей?

Він не мій бос. Не мій друг. Але він давній знайомий. Як не дивно це звучить, адже хто я для успішного бізнесмена. Я подруга його сестри. Вірніше, єдина і найкраща подруга. За інших обставин ми б зустрітися ніколи не змогли.

Все одно я тремчу перед Микитою. Як в дитинстві боялася його, так і зараз.

- Добрий…  день, - промовляю, ковтаючи важкий клубок десь посередині горла.

- Злякалася, чи що? - примружується.

- Трошки, - обманюю.

Мало не обмочилася, коли мене підхопили і в чорну машину закинули.

- Ну гаразд, хлопці виконували мой наказ. Не ображайся. Знаєш адже, просто так не кличу.

- З-знаю, - киваю розгублено.

Микита піднімається, складає пальці в замок і проходить до середини столу. Відстань між нами скорочується.

Ми вдвох у його розкішному кабінеті. Тут світло, скляний фасад, молочного відтінку стіни і довгий стіл із темного міцного дерева. Нічого зайвого, крім мене…

Пильно роздивлятися незручно. Краще не відволікатися від головного. Все-таки Рудін допомагає з моїми проблемами. Він поки мовчить, ніби щось обмірковує. Залишається стояти і розглядати це втілення бездоганної впевненості.

Микита високий, міцної статури. Поруч з ним я мимоволі себе почуваю тендітною. У нього виразне обличчя, різкі й прямі лінії. Широкі вилиці, прямий ніс і глибоко посаджені очі.

Найбільше вражає колір його очей - насичений синій, як море перед грозою. Здається, якщо довго буде дивитися, можна й потонути. Але я не перевіряла. Завжди ніяковіла та намагалася тихесенько втекти.

Вже я хоч знаю, що спокій Микити, це оманливий бік айсберга. З інших боків він може, як врятувати, так і знищити. Старший брат Рудіних надто розважливий.

- І як? Подобаюся нареченій? - Микита небезпечно зіщулюється.

Двічі кліпаю. Хочеться поплескати себе по вухах.

- Що ви... ти сказав? Пробач, не розчула.

- З сьогоднішнього дня ти моя наречена, Анжеліко. Відповідно, я - твій наречений... Обережніше, падати не треба!

Підхоплює, як пушинку, і саджає на м'який стілець. Навіть води дав у склянці. Але досі чомусь не додає: “Та годі, Лікусю, розіграв я тебе".

Якщо чесно, дивно уявити, щоб Микита взагалі жартував зі мною. Навпаки, завжди думала - дратую недосяжного пана.

Я навіть забуваю, що він колись дозволив звертатися на «ти». Часто зриваюся “викати”. Ну він адже такий дорослий і великий.

- Так не буває, - мотаю головою.

Неможливо в таке повірити.

- Теж думав, маячня повна, - хмикає безрадісно «наречений».

- Тоді навіщо? Я не можу бути вашою... - мені навіть договорювати страшно.

- Нареченою на час, поки все вирішиться? Можеш! Іншого виходу немає.

Зараз його голос не спокійний і добрий. В інтонацію додався метал. Схоже, таки нарвалася. Обхоплюю себе за плечі. Дрібно трясуся.

Микита влаштовується на сусідній стілець, мій посуває до себе. Не очікувала, що зробить далі... двома пальцями піднімає моє обличчя за підборіддя, змушуючи дивитися йому пильно в очі. Погляд суворий, але в глибині синяви не відчувається роздратування або люті.

- Ліко, послухай. Новини кепські. І для тебе, і для мене.

- Щось ще гірше сталося? - здригаюся, більше не відвертаючись.

- Ректор виявився з міцними зв'язками. Тепер це може і мені нашкодити. Так, я намагався тобі допомогти... Але я не зможу на відстані гарантувати безпеку. Потрібно більше часу, поки знайдеться спосіб його усунути. А у мене важливий контракт під загрозою. Заступник підкинув ідею, як це вирішити. То ми тепер в одному човні, руда лисичко.

Пропускаю "руду лисичку" без зауваження. Не до того зараз. Тим паче я не з кимось, а з превеликим Рудіним!

- Мені страшно, Микито, - чесно зізнаюся.

- Не бійся, все точно владнається. Ще посміємося потім, - куточками губ злегка посміхається, а ямочка на підборідді стає помітніше.

- Ох-х…

Неймовірний чоловік, глава корпорації, мій раптовий наречений.

Якби я так міцно не втрапила, нічого б не сталося. Та я вже не зможу відмотати час назад, де ми з сестрою Микити запустили лічильник у моє власне пекло. Син ректора обіцяв стерти мене в порошок. І у нього за допомогою батька майже це вийшло.

Єдиний, хто мені погодився серйозно допомогти... брат моєї подруги. Вічно зайнятий і недосяжний для звичайних людей. Більше мені нема до кого звернутися. Тому в моєму випадку можна тільки зітхнути і тихенько відповісти:

- Я згодна…

Поки навіть не уявляю, чим це для мене обернеться. Раптом я помиляюся? І всіх намірів Микити не знаю...