Глава 19

Коли автомобіль заїжджає у двір, Марк проводжає машину тужливим поглядом. 

- Ти його знаєш? - запитує Руслан і я ігнорую його запитання. Усередині все вирує від люті. Є тільки один спосіб, як він міг дізнатися, де я тепер живу. Батько сказав! От зрадник! 

Я тільки кілька днів тому зізналася йому, що тимчасово до хлопця переїхала. Ніяких подробиць, але про всяк випадок адресу свою дала. Приховувати довше те, що відбувається, не виходило, оскільки батько настійно намагався зазирнути до мене в гості. Немов відчував, що щось не так. 

І ось таку підставу він мені влаштував! 

- Не чекай мене, я зараз, - виходжу з автомобіля і прямую назад за ворота. 

- Ніко, привіт, - махає мені рукою Марк, дивиться на мене винувато, немов знає, що йому тут не раді. 

- Як ти тут опинився? - оглядаю його з ног до голови

- Мені твій тато дав адресу. Він на дачі, а мені нікуди було йти. 

- У тебе що, дому свого немає? Я зараз же викличу таксі, - дістаю з кишені телефон, але Марк мене зупиняє. 

- Удома нікого немає. А я знову без ключів. 

Ну що за сім'я така, га? 

- Як ти сюди дістався? 

Дивлюся на нього із сумнівом. Це далекувато від його будинку. 

- Спочатку на метро, потім на автобусі. На охороні мене не хотіли впускати, але я зачекав, доки охоронець відволічеться на розмову, і пробіг під шлагбаумом. 

Дивлюся на нього і зітхаю. Настрою і так не було, а тут ще й це... 

- Коли твоя мама з роботи повернеться? - запитую.

- О дев'ятій. Напевно. У мене телефон сів, не можу їй зателефонувати, - сумно опускає голову. Тисне на жалість як завжди. - А це твій новий дім? Тут круто! І всі будинки такі величезні! 

- Ходімо, - тягну його за портфель у двір. Виставити його рука не піднімається. І як узагалі зумів дістатися сюди? - Якщо будеш так далі вештатися містом один, тебе обов'язково хтось вкраде. Май на увазі. Маленькі дітки часто пропадають, - намагаюся його налякати. 

- Я вже не маленький, - бурчить Марк, ледь встигаючи за мною. 

- Проходь, не маленький. 

Відчиняю двері й пропускаю його всередину. 

Марк одразу кидається оглядати будинок. Його очі широко розкриті від захвату, він торкається кожної речі, ніби перевіряючи, чи справжня вона.

- Вау, тут так красиво! Ти тут живеш? - його голос сповнений здивування.

Я тільки киваю, не знаючи, що й сказати. Мої думки зайняті тим, як пояснити Руслану появу Марка. У цей момент із коридору виходить Руслан. Він зупиняється, побачивши перед собою хлопчика.

- Це хто? - його голос різкий, а погляд наповнений здивуванням. Дивиться то на мене, то на дитину. 

Марк завмирає, відчуваючи напругу. Одразу ж підходить до мене, немов намагається знайти захист. Я й гадки не маю, як він ладнає з чужими людьми, але з його реакції розумію, що незнайомого дорослого чоловіка боїться. 

- Це... - замовкаю на кілька секунд, щоб зрозуміти, як представити йому Марка. Але мою затримку Руслан трактує по-своєму. 

- Тільки не кажи, що в тебе є син, - його голос звучить насторожено і підозріло. 

Я сміюся.  

- Ні, це мій зведений брат, - спішно пояснюю я. - Наша сім'я... трохи складна. Ми рідко спілкуємося. Мій батько дав йому цю адресу. 

Очі Руслана злегка звужуються, на його обличчі відбивається суміш полегшення і розгубленості. Він знову дивиться на Марка, який притискається до мого боку і визирає з-за моєї спини з цікавими, широко розкритими очима.

- Зрозуміло, - повільно вимовляє Руслан, його голос пом'якшується. 

- Тільки не кажи, що ти не любиш дітей. Вибач, але кілька годин доведеться потерпіти, - вимовляю ніби ненароком, а сама розумію, що це чудова можливість промацати ґрунт. 

- Чому ж, я дуже навіть люблю дітей. Коли вони не мої, - додає, чим засмучує мене. 

Поки я розгублено кліпаю очима і намагаюся не видати своїх емоцій, Руслан присідає, щоб опинитися на рівні очей Марка, і намагається посміхнутися.  

- Привіт, друже. Я Руслан. Як тебе звати?

Марк вагається, потім бурмоче: 

- Марк, - його голос ледь перевищує шепіт. Він міцніше стискає мою руку.

- Приємно познайомитися, Марку. У тебе класна сестра, знаєш? -- Руслан намагається розрядити обстановку, але я бачу, що він усе ще обробляє інформацію.

Я змушую себе посміхнутися, подумки повертаючись до його відповіді про дітей. У моїй голові луною звучать його слова: «коли вони не мої», і в грудях стискається все від страху. Як він відреагує, коли дізнається про нашу дитину? Від цієї думки в мене завмирає серце, і я почуваюся несподівано вразливою.

- Я увімкну тобі телевізор, - звертаюся до Марка, відмираючи. - Тихенько посидь і почекай коли за тобою мама приїде. - А потім звертаюся до Руслана. - Вибач за це. Він не завадить тобі й не завдасть незручностей.