Глава 9

Руслан відвозить мене додому пізно вночі. Минуло вже п'ять днів відтоді, як мій будинок оточили репортери. Сьогодні тут тихо. За словами Вольцева вже два дні як ніхто не намагається вистежити мене тут. 

У квартирі тихо. Немов я звідси і не йшла. 

Заглядаю в холодильник, безцільно блукаю кімнатами і складаю речі. Не по собі якось від усього, що відбувається. Руслан сказав, щоб завтра я приїхала в офіс. Мене оформлять на посаду у відділі маркетингу, вони давно шукають помічника в команду. Я підходжу. За словами Вольцева. Не знаю, з чого він це взяв. Переглядав мої портфоліо з оформлення весіль? Але ж це далеко від того, що мені доведеться робити. 

Перший робочий день у новому офісі завжди лякає, але коли офіс належить «ОйлСіті», одній з найбільших компаній у країні, хвилювання переростає у справжній трепет. 

Я ледь переступаю поріг будівлі, як одразу ж зупиняюся, вбираючи в себе велич внутрішнього простору. Усе тут буквально кричить про розкіш та успіх.

- Вероніка Сонечко? - мене вириває із замисленості голос. 

Переді мною стоїть чоловік у бездоганному костюмі, посміхається куточками губ, зображуючи ввічливість. 

- Я Максим, помічник керівника. Ласкаво просимо в команду.

Ми піднімаємося на п'ятий поверх. Максим веде мене через ряди робочих столів, де сидять люди, повністю звнурені в роботу. Ніхто не піднімає голови, не відривається від моніторів, коли ми проходимо повз, але я відчуваю на собі їхні зацікавлені погляди, які вони кидають на мене потайки.

- Ось ваш стіл, - Максим вказує на робоче місце біля вікна з приголомшливим видом на місто. - Я залишу вас, щоб ви могли влаштуватися. Якщо виникнуть запитання - моє робоче місце он там, - він махнув рукою в бік скляної перегородки. - Яніна ознайомить вас із робочим процесом і даватиме завдання на перших порах, доки ви не освоїтеся і не зможете братися за проєкти самостійно. 

Сідаючи за стіл, я швидко оглядаю робоче місце: сучасний комп'ютер, стопка папок, набір канцелярії. Запускаю комп'ютер і починаю розбиратися в завданнях. 

Мої колеги пропалюють мене цікавими поглядами, ніхто не приходить знайомитися або пропонувати допомогу. Я занурююся в роботу, намагаючись не звертати увагу на їхню холодність.

Час летить непомітно. Занурившись у роботу, я не помічаю, як пролітає день. Але потреба в перерві змушує мене встати і попрямувати до вбиральні. 

Увійшовши в кабінку, я завмираю, почувши по той бік тихі голоси дівчат, які увійшли за мною. Вони мене не бачили, тому сміливо обговорюють мою появу в офісі.

- Ну звичайно, вона ж явно чиясь коханка. Без досвіду в нашій сфері, а посідає таку позицію, - уїдливо вимовляє один із голосів.

- Так, адже на це місце вже було призначено Ганну, але раптово прийшло розпорядження згори і все змінилося, - підтакує інша дівчина.

- Звідки ти про це знаєш? 

- Я ж дружу з Ліною з відділу кадрів. Ось вона мені й усе розповіла. 

- Не кажіть дурниць, - різко перериває розмову більш м'який голос. - Вероніка тут тому, що не менш кваліфікований співробітник, ніж Ганна. Дайте їй шанс довести це. 

Вони йдуть, не помічаючи моєї присутності.

Стоячи в кабінці, я відчуваю, як моє серце стискається від цих слів. 

Я не можу їх звинувачувати. Тому що вони мають рацію. Я справді тут через зв'язки. З генеральним директором. Господи, а що буде, якщо вони раптом дізнаються про те, що я його «дружина»? 

Настрій зіпсовано. Схоже, робота в колективі це не моє. Але ж це тільки перший робочий день. 

А ще мені шкода цю Ганну. Адже вона, напевно, розраховувала на це місце. 

Розчарована, я повільно виходжу і прямую до нашого кабінету.

До кінця робочого дня потайки роздивляюся дівчаток із нашого відділу, прислухаюся до їхніх голосів, намагаючись упізнати тих, хто пліткував про мене у вбиральні. 

Рівно о шостій на мій телефон прилітає повідомлення. «Чекаю на парковці. Відмова не приймається.» 

Вольцев. Що йому ще від мене потрібно?

Роздратована, я беру свою сумочку, прощаюся з усіма і спускаюся в паркінг. 

Мені сигналить припаркована недалеко машина. Я озираюся на всі боки, чи немає поблизу нікого, і тільки тоді підходжу до тонованого джипа. 

Задні дверцята відчиняються. Я глибоко зітхаю і забираюся всередину. 

Щойно я зачиняю дверцята, одразу ж зустрічаюся з пронизливим поглядом Руслана.

Він має як завжди незворушний і впевнений вигляд. Одягнений у дорогий темно-сірий костюм, який ідеально сидить на його високому і стрункому тілі. Його біла сорочка застебнута на всі ґудзики, а краватка з тонкою сріблястою смугою додає образу елегантності.

- Як пройшов твій перший день? Усім задоволена? - його голос спокійний, запитання більше нагадує просту ввічливість, ніж щиру турботу.

На його колінах лежить папка з документами, які він, мабуть, переглядав, чекаючи на мене. 

Я насупилася, намагаючись стримати хвилю роздратування.