Глава 18.

– Почуваюся, як у старі часи, коли наречений та наречена могли й не знати одне одного, а познайомитися тільки на весіллі! – сміюся я, коли літак піднімає нас з Марком високо в небо і прямує своєю безкраєю дорогою прямісінько в напрямку Індійського океану, де ми з моїм нареченим проведемо наший медовий тиждень.

– І як тобі ці відчуття? – переплітаючи наші пальці, Марк розташовує їх на своєму коліні і дивиться своїми океанами мені прямісінько в саме моє серце. – Подобаються?

– А тобі? – замість прямої відповіді я передаю естафету своєму чоловіку. Матінко… це навіть звучить неймовірно. Що за магія? Як так можливо?

– Мені… – піднявши брову, протягує Марк, якому навіть на думку не спаде, мов хлопчику, обурюватися та тупотіти ніжками, проговорюючи: “Я перший запитав!” – Мені дуже подобається, Варя.

Я ніколи не була просто милою дівчинкою. Такою я можу бути лише з мамою, Матвієм та близькими людьми. Усі інші, навіть Ден та Зоя, вважають мене такою собі Сніговою королевою: стриманою, впевненою, сильною. 

Однак з Марком, чиє прізвище тепер належить і мені; з Марком, у кого стільки мужності, що витримати її можливо тільки залучивши тут увесь максимум моєї жіночності; з Марком, хто дивиться на мене зараз (і не тільки!), як на свій найдорожчий скарб – з Марком я не можу бути ні Сніговою королевою, ні стриманою дівчиною. Він так вміло одним своїм поглядом звільняє мене від необхідності грати роль сильної дівчини. Щербина просто манить: “скинь свій панцир, Варе! Нужбо скинь і довірся мені. Ти будеш у безпеці. Я такий сильний, такий впевнений. Я знаю все. Навіть те, що ти поки що сама про себе не знаєш…”

З таким Марком я почуваюся себе іншою, такою дівчиною, яка завжди була в мені, але якій ніби-то не вистачало ось цього не ґрунту – каменю під ногами. Каменю, який витримає що завгодно. Таке відчуття його сили п’янить. Я забуваю, як дихати; я не знаю, як поводитися… Просто дивлюся на нього зачаровано і не вірю, що він не бачить, у якому стані я знаходжуся... 

Ні. Не може бути… Це ж Марк. Марк – неможливий – Щербина. Усе він бачить та знає. Знає та навіть не знущається наді мною – за це я йому безмежно вдячна. Немає гіршого, як втратити звичну впевненість – і дістати насмішку… 

Цей русявий синьоокий гарно складений парубок – безумовно, вродливий. Однак, яке значення це має для чоловіка? Я щодня в нашому університеті бачу безліч гарних юнаків в коридорах та аудиторіях. Проте в них немає нічого… нічого, що б так сильно мене причарувало, підкорило та спричинило захват, який може подарувати жінці лише чоловік. Усе це я знайшла у цьому ні на кого не схожому хлопцеві, що не зводить з мене своїх синіх очей..

– Ти знаєш, що ти… – мало не зізналася я в своєму захопленні Марку, якому, здається, варто лише поглянути в мої очі, щоб знати кожну мою думку…

– Хей, Марку, Варе! – ожив Женя зі свого місця за нами та нагадав, що батько відправив нас з Марком не відпочивати, а знімати фотосесії та ролики про щасливий медовий місяць доньки Андрія Власенка. – Давайте поговоримо, що у нас по плану після приїзду.

– Шлюбна ніч, – відрізав Марк Жені, дивлячися мені прямісінько в очі та підняв брову, коли я почервоніла та округлила очі. – Так, Варюсю?

Щербина такий серйозний, що з боку неможливо розпізнати: серйозний він чи жартує. Та й з місця, де знаходжуся я, теж не надто зрозуміло…

– Я хотів би обговорити, з чого ми розпочнемо… 

Почав було знову базікати Женя, однак Марк різко його урвав:

– Потім.

– Але…

– Я сказав “потім”.

Твердий і такий владний тон Марка здатен, здається, і літак змусити зробити сальто, не те, що заткнути пельку Жені.

– На чому ми зупинилися? – хоча увесь час короткого відкволікання Жені Марк дивився тільки на мене, його голос змінився. Не залишилося й сліду від різкості та невдоволення. Зараз Щербина такий дахозносячий, що аж дух перехоплює… Це якась особлива сила: вміти триматися так гідно, впевнено, не відступати не від образу, а від самої суті крутого хлопця, – й водночас дивитися на мене з таким обожнюванням, ніби я – центр його світу.

– Ми на чомусь зупинилися? – мені стає замало повітря, червонію ще сильніше та ледь-ледь дихаю… – Я не пам’ятаю…

Хитрющий погляд ще уважніше та глибше ниряє в мої очі, немов переконуючися, чи не лукавлю я, чи не тікаю від прямих запитань… Куди там! 

– Нагадай… – остаточно гублюся я та навіть не протестую, коли долоня Марка накриває моє коліно.

– Поки не втрутився той недоумок ти точно хотіла сказати мені щось особливе, Варя, – понизив Марк голос до хвилюючого шепоту та нахилився до мого вуха. – Теж чекаєш на нашу першу ніч?