17.4. 

Мама широко усміхається та підморгує мені й Марку.

– А чом би й ні?

Обіймаючи матусю, йду з нею у центр розкішної зали, де вже зібралися охочі до ловлі букетів дівчата. Серед них щонайменше десять зовсім незнайомих мені персон. Та не так це мене вже й дивує. На цьому шоу – не весіллі, а шоу! – зібрався цвіт суспільства, який я не знала і знати який не бачу для себе сенсу.

– Ірино Богданівно! – Лера, як миле кошеня в пошуках мами-кішки, кидається в обійми моєї матусі. – Яка Ви молодчинка, що долучилися! 

– Рознесіть цих лялечок! – кивнула Зоя в бік виряджених у розкішні сукні незнайомок. 

Усміхаюся та залишаю своїх дівчат відійшовши на п’ять кроків.

– Ви готові? – дивлюся на них через плече та сміюся, коли вони верещать так радісно, ніби замість букета я буду кидати нареченого їх мрій. Сама сміюся від такої думки та легенько нахилившися вперед перекидаю квіти через голову. Поспішаю повернутися до натовпу, де охання, зойкання, пищання та розчарування змішалося в один веселий гул, коли букет піймала моя мама.

– Ура-а-а! – аж підстрибує від захоплення Лера.

– Мої вітання, тітонько Іро! Ви – найкраща! – підтримує її Зоя.

Я й собі як можу швидко долаю відстань між нами та обіймаю матусю так радісно, ніби ці квіти, дійно, гарантують їй швидке весілля та довгоочікуване щастя. 

– Дякую, любі, дякую! – радіє мама та обіймає мене, Зою та Леру.

Ведуча й собі долучається до привітань не оминувши вказати, що переможницею в цьому конкурсі-традиції стала мама нареченої. Бачили б ви як перекосилося обличчя тата. А вже ж, коли ми з мамою задоволені та веселі підійшл до столу – він аж позеленів.

– Ігорю, а що таке? Ти не бутербродом отруївся? – жартома занепокоїлася його колишня дружина та мабутня наречена якогось справжнього щасливця. – А говорив: першокласна кухня, незрівнянний сервіс. От же сором буде, якщо люди довідаються, чим ти їх нагодував!

Хихикаю всідаючися на своє місце з Марком, який теж встиг привітати мою маму, а зараз з не меншим задоволенням, ніж ми з нею, витріщається на мого похмурого тата, що навіть слова з себе видавити не може. Виявляється, і таке буває…

***

Вечір повільно спливав. Жива чарівна музика та не менш жива енергійна та кумедна ведуча займала гостей, частина з яких вже не могла підвестися від смачної їжі та міцних напоїв.

– Я відійду на п’ять хвилин, – попереджаю Марка, а сама прямую до балкону.

Прохолода ранніх весняних вечорів огортає мої плечі і я невільно починаю тремтіти. Обіймаю себе руками та дивлюся в саму пітьму цієї ночі, яка змінює моє життя назавжди. 

Сьогодні я ще не розумію цього, не можу осягнути це своїм розумом, а завтра… завтра я прокинуся Варварою Щерабковою. Так дивно, але, окрім того ж подиву, цей факт більше ніяк мене не турбує.

А може, я просто втомилася? Весілля, як і будь-які інші святкові події – це такий концентрований згусток емоцій та вражень… Треба відійти від них, перевести подих, відпочити… Подумати про все на свіжу голову. Зараз же я мрію лише про те, щоб якомога швидше торкнутися обличчям подушки…

– Втомилася? – Марк підходить до мене нечутно та ось вже його руки опиняються на перилах по обидві сторони від мене, а підборіддя – вкладається на моє плече. Теплий подих Марка проганяє бажання спати. З ним так затишно та безпечно й водночас хвилююче. Відучаю, як напружуюся вся, немов струна.

– Втомилася… – відповідаю йому. – А ти?

– І я. Що думаєш про втечу, дружино моя?

– Марк! – сміюся чуючи звернення, до якого точно ще не скоро звикну. – Утекти ми можемо хіба що в аеропорт, з якого полетимо на наш медовий тиждень.

– У нас досі є вибір не летіти, – руки Марка опиняються на моїй талії, де ледь відчутно її обіймають. – Однак ти маєш розуміти, що, якщо ми залишаємося – то відразу їдемо до моїх батьків.

Ох, як уявлю собі незадоволені писки Анфіси та Георгія – аж погано стає… Тільки ж…

– А Лера як? – турбуюся, що сестра Марка залишиться без його протекції аж на тиждень.

– Цей тиждень батьки будуть такі завантажені по роботі, що навряд чи Лері, з якою я провів не одну бесіду і попередив, щоб в разі чого – вона телефонувала Микиті, – перепаде хоч крихта їх “уваги”.

Я досі сумніваюся, однак щось усередині мені ніби підштовхує погодитися.

– Ну, тоді полетіли, Марк… Проведемо медовий тиждень, потішимо татових фотографів.

– Сподіваюся, не тільки фотографів, – прошепотів Марк в моє вухо, а я усміхнулася не поспішаючи нічого йому говорити…