17. 3. 

– Усе гаразд? – запитує мене Марк, вдало прочитавши в моїх очах незадоволення, коли ми відходимо від столику друзів, але й до батьків ще залишається допустима для розмов відстань.

– Звісно, не гаразд, Марку, – твердо кажу я та бажаю висмикнути свою долоню з його потиску, однак цей нестерпний тримає її так міцно й водночас ніжно, що в мене немає ніякого шансу. – Я не твоя власність, щоб ти, по-перше, взагалі мене ревнував! – випалюю я. – А, по-друге, тим більше до мого друга!

Чекаю, що Щербина почне заперечувати, чи замість слів красномовно та бентежно на мене погляне, а він… Він ніжно проводить великим пальцем по моєму зап’ястку і вражає мене щирістю:

– А як я можу не ревнувати, Варя, якщо у всіх хлопців у твоєму оточенні є шанс? Штампи у наших паспортах не мають ніякого сенсу, доки ти не визнаєш мене своїм справжнім чоловіком. Доки твоє серце не обере мене посеред усього цього натовпу, який дивиться на тебе голодними очима і якому тільки моя присутність заважає перейти до справи та хоча б спробувати заволодіти тобою.

Марк говорив усю дорогу до столику батьків, а біля нього замовк, лише тихо прошепотів у моє вухо:

– Та й до того ж, моя дорогая дружино, ти така спокуслива, що я нічого не можу з собою зробити…

Ми сідаємо за стіл, а я ледве дихаю від його голосу, слів, дотиків… Як йому вдається бути таким магнетичним і… і просто незрівнянним? Тут навіть не в тому справа, що досвіду як такого у стосунках в мене немає, порівняти з ким Марка – немає… Справа в тому, що ніхто до нього навіть на четверту частину такої моєї цікавості ніколи не спричиняв. 

Я не чоловіка собі дістала, а велику халепу…

Щоб відволіктися від власних думок, я оглянула наших батьків та Надію. Моя мама трималася розумницею та намагалася досягти успіху в дуже сумнівній авантюрі: розговорити мою новоспечену свекруху… Анфіса Леонідівна щось сухо та коротко відповідала, але й це назвати зверхністю я не могла. Вона, я так відчуваю, просто така людина і ставииться однаково, що до рідних дітей, що до своїх сватів… Лише до її чоловіка я помічаю в ній якісь натяки на ніжність та кохання – теж, звичайно, дуже специфічні та цілком в дусі такої холодної суворої жінки.

Мій тато на свого свата не надто зважав, усю його увагу зайняла Надія, з якою він так мило базікав, що якби він не був моїм рідним татом – я б навіть залюбувалася такою ідилією… Однак він мій тато, якого не так давно я застала уночі в нашому домі. Дивний, складний дорослий світ… Я ж щиро вірила, що Надію – батькове перше кохання – він кохає по-справжньому…

Один лише тато Марка сидить, моя на безлюдному острові, та відстороненим поглядом з нудьгою оглядає центр зали та гостей. 

“Такі різні, – ловлю себе на думці про Марка та його тата. Марк зовсім на нього не схожий, зовсім… Хоча…, – дивлюся на свою маму, – ми з моєю матусею здаємося схожими, але… я б ніколи та нізащо не пробачила б зраду. Якщо чоловік, який пообіцяв мені вірність та кохання, сам від своєї обіцянки відмовився – він закусає свої лікті та хоч до останнього волоску вирве на собі всю чуприну – я зрадника назад не прийму, не відчиню йому двері та нізащо в своє життя знову не впущу.”

– Варя, ти чого? – чую хрипкий шепіт Марка в своє вухо та мимоволі покриваюся хвилюючими сиротами. – У тебе такий вираз обличчя, ніби ти плануєш когось побити.

– Майже вгадав, - повертаюся до нього і не стримую усмішку, коли бачу її на його вустах.

– Справді? – протягує він піднімаючи брову. – У чому проблема? Для цього в тебе є я. Кому бити писок, дружино моя? Ти тільки скажи. Бо інакше… – губи Марка торкаються моєї скроні, – мені доведеться знайти причину твого гніву самотужки.

Вірю… як же я йому вірю. Тому й поспішаю щиро сказати:

– Спокійно, Марку, нікого бити не треба. Я… – кусаю губу та зітхаю вказуючи очима в бік мами, – за маму хвилююся…

– Ніхто її ображати не буде, доки я тут, – серйозно та рішучу обіцяє Марк. – А якщо хтось спробує – то в ту ж мить пошкодує. Твоя сім’я – це моя сім’я, Варя. 

– Марк… – розчулена його словами, в яких немає жодного натяку на жарт, я проводжу долонею по обличчю свого чоловіка. – Ти неймовірний. Не дивно, що моя мама від тебе в захваті…

– От би… – не зводячи з мене синіх очей Марк на якусь мить зупиняє моє серцебиття, – не тільки вона.

Його чуттєвий голос звів би мене з розуму, якби ця мить між нами тривала б і далі, однак голос ведучої та кумедна мелодія-супровід залунали так неочікувано, що я не могла не почути цей заклик:

– Настав час нареченій кидати букет та порадувати наступну претендентку на весілля та щасливе заміжжя!

– Ох, не можу не порадувати… – сміюся я дивлячися на Марка.

– А я залюбки на це подивлюся, – підморгнув мені Марк киваючи в бік залу, де вже зібралися Зоя, Лера та навіть Інга. Окрім них, там розташувалися ще щонайменше десятеро молодих дівчат та декілька жінок середнього віку.

Дивлюся на останніх, а потім переводжу погляд на мою матусю.

– Усі незаміжні жінки запрошуються, – торкаюся її плеча та запрошую приєднатися до цієї веселої весільної традиції.

– Це просто смішно! – хіхікає Надія, яка почула моє запрошення.

– Варя, не роби з весілля клоунаду, – усміхаючися, тато проте не виглядає щасливим від такого мого ходу.